Складне читання

Моє знайомство із книжкою Барбари Шер "Мріяти не шкідливо" почалось із скепсису. Ще один коучінг із купою порад, що мають допомогти вже і негайно, афірмації і т.д і т.п. Упс! Помилилась.

Читати і працювати із книжкою було насправді легко, приємно та цікаво. Вправи, часом дратуючі, але загалом веселі і з дуже несподіваними висновками. Вони мене вразили і, в якійсь мірі, розізлили - маючи багато ресурсів, я роблю мінімальний мінімум і ще й нарікаю.

Поради з організації часу, простору і особливо - блок-схема - це щось! Коли вона готова і перед очима, все не тільки виглядає просто, воно і є просто. І це працює. Протягом двох місяців я зробила більше, аніж за рік. Мої старання дали результат, як видимий, так і глибоке внутрішнє задоволення.

Книжка закінчилась, минуло трохи часу і все повільно, але впевнено почало повертатись на мінус.

Не можу звинуватити ані авторку, ані її поради - бо це працює. Якщо знаєш, чого хочеш.

А якщо я думаю, що знаю, а насправді - ні?

Знайшла другу книжку авторки - "Мрій правильно" Підзаголовок: як зрозуміти, чого хочеш насправді і як цього досягнути. Почала читати і це... жах.

Ні, спочатку було весело: описати, як бачиш свою ідеальну і пекельну роботу. Як виявилось, мої прагнення не змінились. То в чому проблема? І пішло накатом, як лавина. Почалась психологія.

У кожного є страх досягнути успіху у обраній справі. І цей страх має голос. Запиши, що він тобі говорить.

Записати голос страху. Голос, який послідовно пояснює, чому ти цього не зробиш, а як зробиш - чому не вийде, а як вийде - чому буде ще гірше.

Важко було все: перемогти себе і почати писати, записати все, втримати сльози.

Важко було скласти табличку - список людей і їх очікувань від тебе. Ні, Не було відчуття провини за несправджені сподівання, скоріше роздратування і злість - чому від мене хотіли і хочуть те, чого не хочу я?

Втеча від успіху. Поділити своє життя на відтинки по п'ять років і записати ключові моменти, коли з якоїсь причини не зробила крок вперед, відмовилась від успіху. Здається, що важко згадати аж так далеко назад, але насправді - ні. Моменти спливають у свідомості, наче тільки й чекали...

Напиши лист людині, яка, як ти вважаєш, винна у тому, що ти саботуєш свій успіх і докладно поясни їй - чому.

То були жахливі, пекельно болючі пів години. Реально боляче і фізично, і душевно.

Лист порвала. Не скажу, що попустило зовсім, але полегшало відчутно.

Зараз я зупинилась. Наступна вправа - зошит, поділений на три частини: Злість, Біль, Страх. Сісти і почати писати. Почати з чогось одного і дозволити почуттям перетікати одне в одне, аж до дна.

Не можу себе змусити. Ніяк не можу.

Розумію, що всі ці вправи - чиста психологія із серії "сам собі терапевт" і мало б бути легко. Але чомусь зовсім навпаки. Навіть якщо ніхто ніколи не побачить, реально боюсь того, що можу написати. І... я вперше задумалась, що американська майже традиція, з якої в нас досі насміхаються - відвідування психотерапевта - не така вже й погана ідея.

#цикл_туманності Аліна

Чомусь вихідний день є таким лише умовно. Коли найбільше хочеться відпочити, завжди знайдеться купа роботи і невирішених справ.

Аліна завмерла із мопом у руці і калатаючим серцем: от чого не можна просто піти із Златою у парк, де сьогодні буде давно анонсований і обіцяний дитині атракціон? Якого милого вона, як скажена, бігає і прибирає квартиру? Чи не можна це зробити потім, коли мала наказиться на всіх цих величезних надувних гірках, батутах і чемно всядеться повторити уроки? І вона сама не буде перевтомленою та дратівливою вже зранку, не буде зриватись ввечері на крик і шукати виправдання тому, що ображається навіть на погляд. Чому вона сама заганяє себе у свої ж вигадані рамки? Щоб не думати?..

- Стоп! Мені треба тайм-аут. Златка, збирайся!

Вже на підході до парку Аліна почула дитячі верески і рівномірний, низький гул помпи. А тоді поміж дерев побачила величезну надувну гірку у вигляді піратського острова. Вона сповільнила крок і із здивуванням зрозуміла, що все це їй нагадує скоріше декорацію до фільму жахів, аніж дитячий атракціон.

Аліна знала, розуміла і усвідомлювала, що Златі вже майже вісім, але все одно заледве стримувала бажання не пустити її на гірку. Величезна, надута – здавалось, вона хитається навіть від вітру, а табунець дітей розхитує її ще більше. Збоку Злата аж тремтіла від нетерплячки та збудження і Аліна покірно оплатила десять хвилин хаосу.

Коли хлопці у костюмах козаків запустили наступну групу дітей на гірку, Аліна всілась на лавку і з усмішкою спостерігала за донькою. Вона раптом зрозуміла, що вже давно не бачила свою дитину такою щасливою: блискучі, широко відкриті очі, рум’янець і азарт, із яким Злата, тримаючись за товсті канати, видирається на гірку; і нетерпіння з острахом перед тим, як вперше зісковзнути вниз із такої висоти; і дикий, щасливий вереск; і ще більше азарту при повторному підйомі…

Очі почало щипати і Аліна перевела погляд на наступний атракціон – величезний батут. От там Злата відірветься по повній. На якусь мить Аліні захотілось самій залізти всередину і пострибати, зняти незрозуміле напруження, покричати і насміятись вдосталь. Або навіть краще – зробити це, тримаючись із Златою за руки…

Ні, це буде недоречно і смішно, вона ж не дитина. Та й одяг непідходящий – в сарафані на батуті не пострибаєш.

Так дивно, коли Злата тільки народилась, Аліні здавалось, що вона буде робити із нею все: сміятись, вчитись бігати, стрибати, бавитись хованки, лови і ще безліч речей робити, наче вперше. І от зараз їй соромно…

Коли вона змінилась, втратила безпосередність і вміння не приховувати радість, навіть якщо це недоречно?

- Ма, ма, а можна мені на батут?

- Можна.

Батут, дартс, цукрова вата, магнітна риболовля з призом у вигляді ще однієї вати – і можна йти додому. Аліна чудово провела час, але всередині все одно було відчуття, схоже на легку ностальгію. Так, наче вона безповоротно втратила ще одну маленьку частинку себе.

АМЗ 4

"Насправді я обожнюю свою роботу. Літературний оглядач у районній газеті. Може воно і звучить, і здається несерйозним, але це вздовж і в поперек – моє. Розповідати про те, що любиш найбільше і за це ще й платять – мрія, а не робота. І що дуже важливо – вона дає мені право бувати у Львові хоча б раз на тиждень. Книжкові презентації, зустрічі з авторами, книгарні, книжкові павільйони у переході – часом здається, що мене там вже всі знають і саме тому не підходять із пропозицією допомогти чи порадити.

Опинившись між книг, я зависаю в часі. За дверима, за вікнами – інший світ і він зникає, а навколо мене стелажі, приглушені розмови, шурхіт сторінок і неймовірний, ні з чим непорівнюваний та завжди впізнаваний аромат нових книжок. І від нього можна сп’яніти…

А на виході настає отверезіння і тяжкий бодун, бо я можу дозволити собі лише одну книжку в тиждень. І її – цю єдину книжку – так важко вибрати. А вдома доведеться старанно заникати на полиці, заставити іншими книжками, бо Андрій відверто не розуміє мого маніяцтва.

- Соня, ти знов? Їх вже нема куда ставити. Ти ходиш в бібліотеку, маєш рідер, а куплену книжку раз прочитаєш і вона лежить, займає місце, збирає пилюку.

- …

- От чого ти мовчиш? Ти рахувала, скільки коштує твоя бібліотека? Це ж можна наворочений планшет купити.

- Не хочу планшет…

- Я тебе не розумію.

А я вже думаю про наступну поїздку до Львова і про нову книжку..."

"АМЗ" 3

Сьогоднішній день почався так гарно. Вже зранку я тримала в руках  газету із моєю статтею на першій сторінці. Редактор десь навіть знайшов фотку Шаста і примостив збоку. Перша сторінка – це вам не жарти!

Мушу віддати належне – Тарас Ярославович не змінив жодного слова і я захоплено перечитувала статтю так, наче її написав хтось інший.

- Довольна?

Редактор здавався спокійним, але було видно, як від напруження тремтять його пишні вуса.

- Сонь, май на увазі – якщо Віталій Романович захоче пояснень, сама викладеш суть. А з усім решта… ну… ти добре постаралась.

А це можна назвати ударом під дих: щоб сам ГЛАВРЕД визнав таке… Тепло повільно розливалось тілом і я не змогла стримати посмішку, хоч розуміла, що виглядаю по-дурному.

- Чо либишся? Молись, щоб Шаст не прийшов за поясненнями.

А мені вже байдуже, я стою і щасливо посміхаюсь. З такою усмішкою я можу відшити будь-кого.

Шаст не прийшов. І не зателефонував. І стаття, здається, не викликала такого резонансу, як очікував Тарас Ярославович. Я час від часу заглядала на наш сайт, але ніяких особливих коментів, чи їх надмірної кількості, не було. Все як завжди.

Здається, я трохи захопилась, бо коли подивилась на годинник, виявилось, що маю лише п’ять хвилин щоб добігти до найближчої зупинки.

Між поверхами я зіткнулась із Тарасом. О Боже, якого милого він тут забув?

- Соня, почекай.

- Я не встигаю на маршрутку.

- Одну хвилинку…

Щось в його голосі змусило мене придивитись до нього уважніше.

- Щось сталось?

Тарас здавався пригніченим і розгубленим.

- Розумієш…

Несподівано він зробив крок до мене і поцілував…

Дві секунди, поки минув шок і ступор, а тоді я відштовхнула його.

- Ти… ти що робиш?!

Здавалось, Тарас не зрозумів моєї реакції. У його погляді було таке безмежне здивування, що я мало не розсміялась. Абсурдно, але в цей момент мені хотілось саме сміятись, щоб хоч так позбутись враження, що це було більш ніж неприємно – холодний і слизький дотик.

Поступово у його погляді з’явилось розуміння – напевно, я все ж таки погана акторка. Тарас миттєво змінився, зникла розгубленість, пригніченість, опущені плечі і погляд загубленого песика. Лише агресія від усвідомлення невдачі.

Я мимоволі відступила на крок. Переді мною не було підлітка із захопленим поглядом; не було чоловіка, впевненого у своїй чарівності та харизмі.  Був лише чоловік, який не звик отримувати відмову, а тому не вмів відступити із гідністю.

 На секунду мені навіть здалось, що зараз Тарас кинеться на мене, а тоді я побачила його – Віталія Романовича Шаста. Він стояв на сходах першого поверху і дивився на нас. І я впевнена – він бачив все. Я відчула, що червонію до кінчиків волосся, як школярка, аж сльози на очі виступили.

Тарас простежив за моїм поглядом і змінився на виду. А ще Шаст підлив масла у вогонь.

- Я прийшов подякувати за гарну статтю, але бачу, що не вчасно.

- Ні, ну що ви. Це я невчасно.

Здається, Тарас миттєво зробив правильні висновки – очі блищать, на губах самовдоволена посмішка. Він кинув короткий погляд на мене і, запхнувши руки в кишені, спустився сходами і вийшов. А я просто всілась на сходи і закрила очі.

І що це, до біса, було?

- З вами все добре?

О Боже! Він ще тут? А зараз, до повного щастя, ще вигляне хтось із редакції.

Я змусила себе підвестись і подивитись йому в очі.

- Так, дякую, зі мною все добре. Поки що. А не могли ви просто зателефонувати?

Несподівано для себе я зірвалась на крик. Ну чесне слово – якого милого він припхався? Я б дала собі раду з Тарасом: заїхала в писок, послала погуляти або спробувала б перевести все в жарт і потім минала б його десятою дорогою. А тепер? Добре, якщо ситуація затреться. А якщо ні?..

- У вас проблеми із вашим?..

- Він схожий на мого? Кого?

- Ем… на… залицяльника.

Блін, а Шаст абсолютно серйозно. Ні краплі зверхності, насмішки чи співчуття, що прикриває сарказм. Це він що, благородство включив?

- І судячи з побаченого – він молодий, зелений і збирається наробити дурниць.

Мені. Відняло. Мову. А то я не бачила його прощального погляду? Невже я у моєму віці так погано розбираюсь в людях? Я завжди тішилась своєю чуйкою, а тут підпустила до себе цього… це.. Це ж навіть не вовк у ягнячій шкурі. Бо це Шаст – вовк, а Тарас – хамелеон. І я вляпалась по саме нікуди.

"АМЗ" 2

Яка жопа! Жесть і всі інші терміни в тему. Як таке взагалі могло статись? Не могла я так вляпатись! Просто не могла. А найгірше те, що всі мої пояснення будуть здаватись ще більшою маячнею, аніж є насправді.

Я добре розумію, із чого все почалось і чому минулої ночі мені снилось щось еротичне. Як може один дебільний імпульс поставити під загрозу все, що я маю? І як мені вирулити?

І чого я знов не встигла на маршрутку?

Не встигла і тому покірно чекала наступної. Не люблю голосувати, мені легше дочекатись когось і впасти на хвіст. От так і сиділа, чекала, помалу сходились люди, прийшов Тарас. Я навіть усміхнулась йому. Так, як усміхаюсь всім знайомим – легко, невимушено, не зобов’язуюче і продовжила слухати музику. А він вирішив підійти і заговорити.

Я витиснула усмішку, але насправді роздратувалась, бо довелось виключити плеєр, а мені так подобались пісні гурту, який я випадково знайшла в неті – класна вокалістка із неймовірним голосом, цікаві мелодії та тексти українською.

Тарас був злегка під градусом і це роздратувало мене ще більше. Я раптом дуже чітко побачила все те, що мені у ньому не подобалось: водяний колір очей, занадто пухкі губи, його поведінка і манера говорити. Я вже пошкодувала про свою усмішку і маршрутка приїхала саме вчасно, бо я не уявляла, як його відшити. В мене почало складатись враження, що Тарас навмисне привертає до нас увагу.

Як на зло – він всівся біля мене і від нової теми розмови мене на мить застопорило. Тарас почав виправдовуватись за свою поведінку і пояснювати, що все це тільки бравада. Насправді у нього ні з ким нічого не виходить, він досі хоче лише свою жінку.

Я йшла додому і всі чотири хвилини від зупинки до своїх дверей намагалась не розреготатись вголос.

О, так! Він добрий маніпулятор. Або надивився правильних фільмів. І хоч я майже миттєво зрозуміла суть гри – мене все одно зачепило. Виявляється, самолюбство практично не підконтрольне логіці і здоровому глузду.

- Всі пошлості, погляди і зачіпання – то для людей, щоб показати, що в мене все добре. Насправді ні одна жінка мене не збуджує…

Ну не можеш ти з собою нічого зробити, коли чуєш таке. Це ж виклик. Це ж удар по жіночій сутності.

Як? І я теж? Та не може бути. А як же?..

Я точно пам’ятаю, що в перші секунди не змогла приховати здивування. Непереборний імпульс – заспокоїти, підтримати, торкнутись… допомогти?

Я бачила таке у пікаперських комедіях, досить популярна мулька, але щоб перевіряти на мені? Це вперше. І мушу визнати – зброя на ураження. Може вона якраз і спрямована на увімкнення якогось жіночого інстинкту, бо мозок реально вирубує на кілька секунд.

Я вчепилась в сумочку, щоб не взяти його за руку, яка чомусь була так близько біля моєї, ще й долонею до верху. Тарас добре підготувався – я не змогла приховати внутрішню боротьбу і виходив він із усмішкою.

Я і злилась, бо це мене зачепило, і тішилась, як дитина, бо не думала, що це справді працює, а я встояла.

Холєрство… Була б знала, чим закінчиться, слухала б музику.

"Анатомія моєї зради"

"Мені довелось чекати до десятої, поки закінчиться нарада і, лише коли всі вийшли, секретарка запросила мене у кабінет. Я перехопила її злорадний погляд, кинутий на мої ноги і стало ще не приємніше. Треба було одягти спідницю. Хоча… не буде дивитись на мої ноги, скоріше закінчимо.

Настрій трохи піднявся, але коли я увійшла в кабінет Шаста – опустився нижче плінтуса. Щоб так розчаровано-зневажливо вигинали губи, я бачила лише у кіно.

- Не люблю жінок у штанях. Жінка має бути жінкою.

Мене як кип’ятком ошпарило, я справді намагалась стриматись, але не змогла:

- А ви не мусите мене любити, у нас суто робоча зустріч.

Віталій Романович знов скривив губи і жестом запропонував мені сісти.

- Вибачте, але вам доведеться ще трохи почекати. Я мушу переглянути і відправити звіти.

Я натягнуто посміхнулась у відповідь і вже за мить бачила його сиву маківку. Дивно, весь сивий, а лисини нема.

Ненавиджу сидіти і чекати: хвилини розтягуються у безкінечність і хочеться або казитись, або спати. У моєму випадку спати хотілось немилосердно і, проковтнувши чергове позіхання, я згадала, що у моїй бездонній сумці є книжка. А що? Він сидить у купі паперів, а я собі тихенько почитаю – і йому не заважатиму, і час скоріше пролетить.

Я занурилась у переплетіння бальзаківських історій, але вже через три сторінки зрозуміла, що мені щось заважає. Очі самі знайшли джерело неспокою – зосереджений погляд Шаста.

- Цікаво?

- Дуже. Вибачте, не помітила, що ви вже закінчили.

- Я ще не закінчив.

- О! Сподіваюсь, я вам не заважаю?

Боже, ну чому мій голос сочиться сарказмом? Шаст зараз виставить мене за двері, а редактор змусить самій домовлятись про інтерв’ю.

- Ні, не заважаєте. Мені просто цікаво, у що ви так захоплено вчитуєтесь. Донцова?

- Бальзак.

Це, виявляється, такий кайф – обламати людину, яку обламати в принципі нереально. Я заледве стрималась, щоб не сфоткати його на телефон. Стоп! Звідки така дурість? Я доросла жінка і професійний журналіст.

Шаст прочистив горло і знов надів маску втомленого розчарування.

- Бальзак… Вивчаєте заочно літературу?

- Ні, мені просто подобається.

- Що?

- Читаю для себе.

Як на один раз – забагато радості. Тепер із гордістю можу сказати – хай і кілька секунд, але я була особистістю високої проби у очах Шаста.

- Вперше бачу людину, яка читає Бальзака для себе.

- Сподіваюсь, не востаннє.

Він примружив очі і вперше подивився на мене оцінююче.

- Я закінчу через п’ять хвилин, тоді і почнемо.

Мені здалось, чи це прозвучало двозначно?"

Туманність серця

28.12.2015
I want to see the sunrise in your eyes.
I want to feel, how strong can be your embrace.
I need your armth, your voice, your sight...
You're half of me?
Or just obsession?

17.09.2016

Згадай свій сон... мене у ньому...
хай ні обличчя, ні очей
лиш дотик, подих і тепло моїх обійм,
і все несказане, але відчуте
коли приходила до тебе в сни,
легким цілунком забирала біль,
обіймами стирала тугу,
ділилась спокоєм серцебиття,
то я... то я! То була я!

згадай свій сон,
знайди мене і втіш весь мій...
Не треба...лише згадай мене, лише на мить
торкнися спогадом душі...
і я відчую дотик твій...

13.10.2016
Мені б хотілось бути краплею дощу,
торкнутись вій, щоки, скотитись в губи...
щоб несміливий поцілунок мій,
зітхання тихе,
пристрасті надія...
закрию очі, простягаю руки...
Ти - сон, шаленство,
нездійсненна мрія...


14.10.2016

три тисячі...
земні літа приспати хочуть душу,
затерти біль, надію, радість, муку, смерть,
забрати спогади про тебе...
не можуть

я знаю, що ти є, я знаю, де ти -
сумуєш, любиш, плачеш,
але чи тужиш так, як я?
чи пам'яттю мене шукаєш крізь минуле?

не треба, не шукай,
не думай і не мрій, не сни...
за весь той біль, що я несла
своїм коханням руйнівним,
у цім житті я не торкнусь твоєї долі.

мені лиш фото, спогади та мрії
і голос, що я чую крізь віки...

01.05.2016

Your silver name become from sadness
across my life like a ray of hope
like a ray of light, of warm, of tenderness
you give me strenght when i feel lost 
you showed me the path of struggle and faith

you showed me the way through the pain and hopelessness

you are so strong...

you need just love, without conditions and limits

you need the truth in every sight, and touch, and breath...

you so inspire me to be much more