Читанка травня

Мій травень виявився малочитальним, як і минулорічний - по чотири книжки.
1. Варвара Юрченко "Озеро у спадок". Прочитала, бо було цікаво, як закінчиться, але особливого враження не залишилось.
2.Наталя Гурницька "Мелодія кави у тональності кардамону". Читала довго. Не тому, що розтягувала задоволення, а тому що не виходило викроїти два дні на чисте читання. Як на мене, книжка трохи занадто деталізована, але від того не втрачається чар самої оповіді. Відчутно, що для авторки важливо було написати саме так.
3. Ніка Нікалео "Дольче Віта". Легка, іронічна, наповнена гумором розповідь про гламурних подруг - книжка, у якій є цитати на всі випадки життя.
4. Збірка від Фоліо "Добрі історії. Маслини на десерт". Книжка, яку побачила у прокаті не змогла відмовити собі у бажанні прочитати, тим більше, що обкладинка так і притягувала погляд. Історії різних авторів, деякі з яких здаються незрозумілими, насправді несуть послання про дещо дуже важливе: людяність, совість, добро і пам'ять. Тому я взяла на прокат наступну книжку із цієї серії - "Півцукерки".

Свинка в невідомій степені.

Коли Вікторія принесла Пепу, я змирилась. Коли вона її розбалувала до неможливого, я... змирилась. Було весело спостерігати, як вона вилазить з клітки, щоб покачати права.
За місяць я вже і годувала, і прибирала, і в клітку заганяла. Не могла дочекатись, коли потепліє, щоб переселити Пепу на балкон. Навіть принесла велику картонку, обтягнула клейонкою і натусувала соломи.
Далі мене чекав сюрприз.
Подружка Віки - Олеся вирішила, що теж хоче свинку. І пішла по неї до татунька разом з Вікою. Олеся принесла собі дівчинку, а Віка хлопчика. Я була проти, аж поки не взяла його на руки. Добре, двоє теж помістяться.
Далі вже весело. У Віки знов почався доглядально-абажальний період. Вони з Олесею вигулювали свинок, тримали їх разом і новенькі моментально набрались від Пепи поганих манер.
Тут вже я встала на роги. Вони категорично не хочуть сидіти у клітках, а какашок від трьох непорівняно більше, аніж від одної. І всі пішли на балкон.
Два тижні тому телефонує мені Олесина мама і просить потримати їх Дзіну у нас на балконі, поки вони не знайдуть їй кращу клітку або пачку. Добре. Потримаю.
Сьогодні я заходжу на балкон, щоб поміняти воду і кинути свіжої трави і бачу, що Дзіна підозріло боката. Беру її на руки і на 90% впевнена, що будуть свинята.
Телефоную Олесиній мамі щоб повідомити радісну новину, а у відповідь чую: ну то супер, продасиш на базарі...
І тут я повільно випала.

Не мрій

Колись давно-давно, коли я ще жила з батьками, моєю найбільшою мрією було - жити у квартирі. Хай невеликій, але КВАРТИРІ! Щоб не працювати в саду, не замітати безкінечно подвір'я, не рвати траву кролям і не пильнувати куряток від ворон.
Я вийшла заміж і у нас двокімнатна квартира. Моя мрія збулась. І тепер однією із моїх найбільших мрій є - мати власний будинок. Із великим подвір'ям - байдуже, що його треба безкінечно замітати; із великим садом - байдуже, що там завжди багато роботи. Але все це - простір. Там можна поставити пісочницю, альтанку, качельку для всієї сім'ї, можна завести собаку і кілька котів, можна кинути коц у траву під деревом і заснути...
Мріяти добре. Мрії збуваються. От тільки мріяти треба правильно.

Темрява

Не можу спати без світла. Навіть якщо поруч діти. Вони сплять, їм байдуже. А я не можу.
Терпкий, незрозумілий неспокій перетікає у панічний страх. Здається, що хтось дивиться на мене із темряви.
Може причиною давній сон, у якому, начебто, не було нічого страшного? Але сама згадка про нього лякає мене до майже до паніки.
А може причина у тому, що чоловік на чергуванні і прийде лише зранку, а світло вимкнулось через грозу? І гроза темна, без блискавок. Просто суцільна стіна дощу, вітер і далекий гул...
Коли чоловік вдома, мені байдуже, наскільки темна ніч. Але його немає. Тому запалюю свічку і лягаю спати.

Мінливості

Сьогодні дощ застав мене в кінці робочого дня і мочив всю дорогу до маршрутки. Не взяла парасольку, тому стояла майже в обнімку з липою і чекала автобус. А через дорогу - розкішний каштан із величезними свічами квітів. І я розумію, що вперше за п'ять років прогавила ті дні, коли вони розцвіли. А ще вперше у житті мені не хочеться нести у дім букети із квітів або гілок бузку, хоч як люблю його аромат.
Можливо, небажання нищити живу красу компенсує мою ново набуту стервозність.

"Мелодія кави у тональності кардамону"

Виявляється, книжку можна порівняти із напоєм.

Деякі хочеться прочитати вже і негайно, не відриваючись – наче залпом випити міцного алкоголю…

Деякі хочеться читати повільно, розтягуючи задоволення – як вино або лікер…

А деякі самі не дозволяють читати себе аби як – так не дозволяє себе поспіхом випити міцна гаряча кава із прянощами…

Саме таке враження залишилось у мене після прочитання «Мелодії кави».  Емоційно насичена любовна історія, яка вже з перших сторінок манить ароматом і передчуттям, а далі веде, повільно розкриваючи всі грані смаків-почуттів…

Чи вірю я у таке кохання? Не знаю.

Чи вірю я, що така історія могла статись у реальності? Так.

Анна пройшла довгий шлях від дитини до жінки, до сильної особистості. Вона, всі її переживання, відчуття описані так детально, що складається враження, наче авторка писала про себе.

Хоча, хто знає, може Анна і є одним із минулих втілень Наталі Гурницької?

Читанка квітня.

Наталя Костіна   "...."
Леся Романчук   "Лицарі любові і надії"
Кетрін Тейлор    "Колір любові"
збірка від КСД    "Він і Вона"
Варвара Юрченко   "Право на любов"

Я фанатка такої справи, як книжка на прокат і це заважає мені читати те, що заплановано. Коли заходжу у магазин і бачу новий корінець на поличці - мозок відключається, а думка "три гривні то не гроші" остаточно заспокоює.
Дещо з прокатного насправді добре, дещо так собі, а деколи просто літературна порнографія. Читаю і думаю: як я могла не побачити знак 18+? Хоча, сіре на чорному не сильно кидається в очі. Тим не менше, я дуже рідко не дочитую книжку, хіба що вже зовсім не можу себе змусити.

Sentence of dreams

Your silver name become from sadness
across my life like a ray of hope
like a ray of light, of warm, of tenderness
you give me strenght when i feel lost 
you showed me the path of struggle and faith

you showed me the way through the pain and hopelessness

you are so strong...

you need just love, without conditions and limits

you need the truth in every sight, and touch, and breath...

you so inspire me to be much more

05.12.2015

Будні продавщиці

Шість років тому я працювала продавцем у косметично-хімічному магазині. Якось до мене зайшли дві дівчини, з вигляду 18 - 20 років. І сталась в нас, приблизно, така розмова.
- Що в вас є від плям?
- Є різні засобі: сильніші, слабші, дорожчі, дешевші, для білого, для кольору.
- Нам треба вивести пляму з чорних джинсів, один раз вдівані. Ми вже все пробували і не допомагає. Може в вас є щось нове.
- А що за пляма така?
- З хлорки.
Я дивлюсь на них з отупілим виразом обличчя і думкою: малолєтки прикалуються. Але через хвилину розумію - не прикалуються.
- Дівчата, хлорка не робить плями. Вона виїдає колір, а то не виводиться.
І тут я бачу на їхніх обличчях все, що вони думають про мене. А ще переглядаються і усміхаються одна одній, і вже чітко чути їх телепатичну розмову: та шо та дура тут втирає?
- Дякую, ми попитаємо в інших магазинах.
- Добре, вам всюди скажуть те саме. Але ніхто не скаже, що з тим зробити.
Вони знов пересміхуються і виходять. Всередині починає тремтіти щось дрібно-злосливе. Я знаю, що хвилин за двадцять вони повернуться.
Вернулись за пів години. Обличчя трошки винуваті і розгублені. Мнуться. Я мовчу і злорадствую.
- Ви казали що знаєте, що зробити з плямою.
- Знаю. Замалювати фломастером.

Часом...

... до мене приходить розуміння, що я дуже сильно змінилась за останні два роки. Я це усвідомлюю, бо ж себе знаю, але люди ніяк не можуть звикнутись і прийняти мене нову.
Я не люблю сваритись. Не конфліктна. Мені простіше віджартуватись або піти на компроміс. Я тактовна і толерантна
І це все вже не про мене.
Так, я ще здаюсь такою. Я навіть можу такою бути у сім'ї, у родині, серед людей, яких я поважаю і ціную. Але не більше.
Зараз я скоріше нагадую підпалений бікфордів шнур: навіть найменша купка попелу на його шляху спровокує вибух.
Ще рік тому я боялась себе такої: несподівані вибухи роздратування на те, що мені не подобається; в'їдливі відповіді на неприємні мені зауваження або повчання і байдужість до того, що про мої бзіки і дитячу поведінку думають інші.
Я ніколи не казала, що я добра і пухнаста. Я завжди попереджала: я тяжка, вперта і стєрвозна. Тепер я справді стала такою.
Чи то накаркала, чи то життя таке. Чи то я дозволяю собі ЖИТИ.

Я сьогодні

Лінтяйка

В нашому містечку відкрився магазин із напівфабрикатами. Майже всі знайомі вже встигли там скупитись, а в моїй голові крутилась одна фраза, яку почула, коли зовсім випадково проходила біля нього: "о! і ти в магазин для лінивих господинь ходиш?"
Я стримувалась два тижні. Ну як то так - я і сама не зготую? А потім мене перемкнуло:робота два через день з дев'ятої до сьомої, день холєрно тяжкий, вдома чекає розгрібання хаосу після дітей і ще й варити? Та ну його в баню!
Зайшла, скупилась, приїхала, зварила. Швидко і смачно. А тоді сіла і подумала: кілограм готового продукту коштує дешевше, аніж кілограм (курячо-індичого) фаршу і мінус робота. І вибір величезний. Таки ну його в баню!
Раз на два - три дні я стабільно скуплялась: пельмені, хінкалі, котлети (а-ля по-київськи, з сирно-шинковою начинкою, печінкові), биточки, голубці... Сім'я нагодована, всі задоволені і трохи більше вільного часу ввечері.
Я тішилась недовго, десь місяць, поки не зрозуміла - не хочу більше. Все ніби різне, але те саме. Різниця лише в тому, що у чомусь трошки більше трав або прянощів. І на диво - сім'я думає так само.
Домашнє ніколи не буває однаковим, тому воно завжди смачне.

... і Black Jack

Неділя вдалася.
Зранку 5 км пішки. Бо коли в неділю треба добратись на роботу - то або так, або ловити попутку. Волію пішки. Плеєр, музика, ритм і 35 хвилин на дорогу. Це навіть три в одному: користь для здоров'я, задоволення від прогулянка (но бо без варіантів) і ритміка мови, яку почала вивчати (просто тому, що цікаво).
Зате після обіду ми влаштували собі перукарню вдома. Я, кума - супер перукарка, сестра і Black Jack. Діти ганяли і заважали. Вони швидко втиснули свої цукерки і бігали за нашими, паралельно коментуючи все, що ми робимо. Якщо я раніше вважала Віку язикатою, то виявилось, що Христя може так закомпліментити, що всім мову віднімає. І при тому так приємно стає.
Я вперше вирішила "пополосатіти" і мені навіть дуже сподобався результат.





Незвично, не схоже на мене, ще треба вирівняти тон, але все це наче поштовх до чогось нового.

А з Black Jack все було швидко і весело.

Ворожба

Лада Лузіна ворожить на стрічці новин фейсбуку. Цікаво. Пробую. Результат.

Ще цікавіше, бо половину списку заплановано на завтра.

Тиждень№2...

... плавно перетікає у спробу номер три...

Таємниця.

Минулого тижня прочитала книжку. Насправді шикарну книжку, таку, як люблю. Багатолінійна, насичена, психологічно - любовна історія із тонкими переплетіннями доль і подій. Текст написаний просто і разом з тим надзвичайно глибоко і правдиво. Нічого такого, чого не може статись з кожним з нас у реальності. Розчарування, надії, бажання змін і сумніви у правильності рішень, думки: чи так я живу? чи з тим я живу? чи варто так жити? Емоції, відчуття, питання, переживання які кожна людина ставить перед собою щодня. Перебирає свій внутрішній світ, своє таємне життя...
Читалось швидко, легко і вважаю за щастя бути однією з тих, хто прочитав її на етапі закінченого рукопису.
Якби я мала друкований варіант, це була б одна з небагатьох книжок, у якій на кожній сторінці щось виділено маркером. Шкода, що друкований варіант навряд чи буде.

Джулія Кемерон "Шлях художника" Тиждень перший

Давно мала бажання прочитати цю книжку. Знайшла у неті, завантажила і виявилось, що треба не просто читати, а працювати з нею. Здавалось – це не важко і має бути навіть цікаво.

Вранішні сторінки – писати зразу ж після пробудження, вилити підсвідоме. Джулія назвала це «каналізацією для мозку». Не читати самому як мінімум місяців два і, тим більше, не давати читати це комусь.  Перший день було цікаво, на другий  - роздратовано. Я - сонна, не причесана, не пивша кави і «хаотична пустка» в мозку. Я думала, що зроблю собі поблажку схитрувавши: вранішніх сторінок має бути три від руки, а я пишу у зошиті в клітинку у кожному рядочку, тому вирішила, що ті три сторінки легко вкладуться в одну мого формату. Але навіть одну заповнити важко. Болить рука і направду нічого не пишеться розумного. Хоч, за правилами, ті три сторінки можна заповнити фразою «не знаю, про що писати», лиш би зробити норму. Я зловила себе на тому, що звечора починаю думати, що записати зранку. Не допомагає. Зранку голова порожня і це злить: я взялась, а нічого не виходить. Тому ставлю на свою впертість і продовжую.

В кінці тижня перевірка. Я один день (перевірочний) просачкувала. Але коли почала виконувати завдання, була насправді вражена. З минулого вилізла образа, про яку я навіть не знала, що вона була, є і сидить в мені. Трохи абсурдно, але якось так.
На «творче побачення», що здавалось мені найлегшим до виконання, не сходила.
І на найцікавіше завдання звернула уваги лише в самому кінці, а мені шалено хочеться його виконати. «Написати список професій і, вибравши одну, спробувати прожити тиждень так, наче ти є людиною цієї професії». Я обов'язково так зроблю цього тижня, бо мене просто розпирає від бажання спробувати.

Почався другий тиждень і я звернула увагу на те, що Вранішні сторінки, які просто бісять мене, насправді витягують назовні не тільки роздратування, а й багато моментів, які мені шалено подобаються. Поміж «не знаю, що писати» і «не хочу нічого писати» з’являються речення про те, що небо на сході в чотири полоски, що зацвіла алича і що я дуже хочу, щоб мій робочий стіл стояв просто перед вікном. І це несподівано і дивно, бо я завжди вважала, що ідеальне робоче місце те, з якого можна бачити всю кімнати, а спина надійно захищена стіною.

Здається, моя підсвідомість хоче розказати мені щось дуже важливе про Мене.

...

                                                                                        ... але зламати мене... можу тільки я сама.

Весняна муха.

От реально - сьогодні дико хандровий настрій. Наче і погода гарна, і вихідний, і виспалась, і часу повно... А все одно щось не те.
До всіх дістаюсь, все мене дратує, робота стоїть і проситься. Навіть у неті нудно. На сьогодні було стільки планів, що мене вже совість мучить за лінивство. Дивлюсь у вікно і думаю, що ще встигну доробити два рядки клубніки, які залишились із середи. Треба підлити квіти і помити вікна. Стільки всього треба...
Чому, коли не треба, воно все робиться наче саме собою, легко і непомітно? Чому сьогодні в мене немає найменшого бажання робити будь-що? Навіть читати не хочеться. Це мене доганяє хандра?..
Я сонна, зла і недобра, як весняна муха.

Я

Знайшла у неті зображення, яке зачепило мене миттєво. Здається, воно ідеально відображає те, як я почуваюсь зараз.

Читанка березня

Здається, в мене весняна депресія. Читалось мало, уривками і ривками, але враження від книжок дуже позитивні.
Тетяна Белімова   "Вільний світ"
Алла Рогашко   "Крізь безодню до світла"
Ганна Медвідь   "Магда, батькова дочка"

Лінива я і то капітально.

Вовк

Туманність серця.

Астрономам вдалося зробити знімок туманності "Серце" або IC 1805, яка розташовується в сузір'ї Кассіопеї.

Криза

У Віки криза...
У мене криза...
У нас криза.

Дивний період у неї. Дорослішання, напевно. Згадую себе у її віці і мені здається, я була не такою. Я воліла тримати все у собі, а вона вихлюпує назовні. Ми сваримось аж занадто часто. І, якщо я готова поступитись на правах старшої і, тішу себе думкою, мудрішої - то вона майже ніколи. Часом я бачу, що моя поступливість робить тільки гірше. Вона сприймає це, як належне і очікує такого постійно. Я ніколи - ні в дитинстві, ні у юності, ні тепер - не дозволяла і не дозволяю собі у розмові з батьками такого тону і манери, як Віка. Де вона такого навчилась? Набачилась? Наслухалась?

Часом у нас бувають моменти затишшя. Тоді вона каже, що їй нудно і просить порадити, чим зайнятись. Одна за одною всі пропозиції відсіваються.
За ці два роки Віка перепробувала все: квілінг, декупаж, браслети із резинок, бісеру, ниток, малювання, пап'є маше, огигамі, витинанки, модні зараз складні замальовки, пробувала кроїти і шити, вишивала, в'язала...
Її проблема у тому, що опанувавши базову техніку, Віка береться за щось інше. На мої слова, що так не робиться, одна відповідь: Мені вже не цікаво.

Так дивно, Віка знаходить привід поскандалити навіть там, де його нема. От як сьогодні: 
мам заплети мене
як?
Домовились, що це буде хвостик. Волосся у неї довге, густе, трохи хвилясте і хвостик вийшов суперський. Через дві хвилини чую, вона починає нити перед дзеркалом.
Мені так не пасує. Я негарна.
Пів дев'ята на годиннику і я починаю казитись...

Часом мені насправді здається, що я погана мама. Не розумію своєї дитини.

Уривок

"Голос, наче душа, яку я знаю і вона просто вибрала собі таке тіло.
Чи може все це бути правдою? Ми знов розминулись."

Крок

Мій перший крок дав результат!

Вовчиця

За все моє життя - це єдина пісня, яку я не можу слухати довше хвилини. Друзі і знайомі волочаться від неї, а в мене спазм в горлі вже з десятої секунди. Музика, голос, текст - не знаю, що саме, але воно збурює мене до самого дна. 

Реаліті шоу.

Люди, яких я знаю і дехто є навіть моїм сусідом, ці люди пішли у "Кохана, ми вбиваємо дітей". Я знаю, що це обговорювало пів району і 90% з них були на боці тієї, на яку накинулись рідні.
Я дивилась із змішаними почуттями: цікавість і нерозуміння. Було цікаво, чому сестра проти сестри і нерозуміння з цього ж приводу.
Я кожен день бачу сім'ї, яким автори проекту заплатили б скільки завгодно, лиш би зняти їх життя на камеру. Насправді важкі сім'ї.
А тут основна проблема - сестра змінилась, а тому неадекватна.
Вона дивом вижила у аварії і відтоді її поведінка почала змінюватись. Вона перестала намагатись бути ідеальною, чемною і правильною. Потім вона стала вдовою і родичі вирішили, що вона неадекватна, сексуально стурбована алкоголічка. Хоча психіатр програми пояснив: вона нормальна, лише 1-2 рази в рік потребує підтримуючої терапії. Це НОРМАЛЬНО після такої аварії. І діти сказали, що хочуть бути з мамою. Вона влаштовує своє життя заново і вчиться бути собою. Може не завжди правильно, але це її життя і до того вона давала собі раду.
Я направду не розумію, нащо все це було виносити на люди.

Блог Надійки Гербіш і я.

Каюсь! Досі не прочитала ні однієї її книжки. Але блог читаю із задоволенням - неймовірні фото, легкі тексти. Спокій, позитив, вміння бачити радість у дрібницях і вносити її у життя. І безкінечна віра у Бога і людство. Вона сонячна, повна оптимізму і віри в дива.

Я не така. Чомусь мені здається, що життя впевнено і все швидше робить із мене циніка. Мій оптимізм, який завжди тримав мене на плаву, нікуди не дівся, але почав видозмінюватись. Дивно звучить і неможливо пояснити, але саме так я це відчуваю. Все частіше він поступається місцем простому розрахунку і егоїзму.
"Складний час. Непрості обставини. Кожен виживає, як може."
Це не про мене - я завжди була борцем і навіть у найтемніших глибинах шукала дно, щоб відштовхнутись і випірнути. Мені завжди вдавалось. Але все частіше саме ці слова з'являються десь на окраїнах свідомості і лякають мене.
У моєму розумінні "вижити" означає просто боротись, стоячи на місці. Відбиватись, захищатись, але не йти вперед. Виживання - це бій за право залишитись. Виживати - це завжди чекати, що хтось претендуватиме на твоє місце... Я так не вмію. В кожного свій шлях.
Часом я знаю, що повинна зробити лише крок і не роблю нічого. Апатія, втома, відкладання на потім. Все моє єство бунтує: є бажання, стимул, можливість, а сил для останнього ривка вже не залишилось.
Я забула, як перемагати себе?
Найгірше те, що я дозволяю собі ображатись на слова "ти поводишся, як дитина". Моя емоційність, вміння бачити зміни і захоплюватись тим, що мене вражає, мені подобається - воно все тікає в тінь, ховається у глибину мене і звідти ображено дивиться на світ.
Я змінююсь і мені це не подобається. Я можу поплакати над книжкою, дивлячись фільм або слухаючи музику, але цього вже давно не бачить ніхто, крім... мене. Чомусь стало модним вияв почуттів (не на камеру, не перед фотооб'єктивом) вважати слабкістю. Пріоритети і цінності змінюються занадто часто.
Кажуть: те, що не вбиває - робить сильнішим. Так, я вважаю себе сильною, пробивною, моїй адаптивності і вмінню швидко вчитись можна позаздрити. От тільки чомусь ніхто не додає, яку ціну треба заплатити за цю силу.

Туман

В мене хандра, апатія і тотальне лінивство. А закріплює все це якась дика алергія на невідомо що - важко дихати, душить кашель і я ненавиджу цей стан. Таке враження, що мене викидає із ритму життя. Нічого не хочеться, а як хочеться - то не можеться.
Гарячий чай, тепле ліжко, сон - поки про це думаю, здається ідеальним варіантом, а на ділі не виходить. В голові зразу ж запускається маховик: повно роботи, купа справ, хоч книжку почитай. При гарній погоді пішла б прогулятись, але і тут западло - холодно, пробирає до кісток і ще й не то сніг, не то град, не то дощ. Ще й монстера плаче.

Хочу...

... будинок із кімнатою для кожного
... бібліотеку із робочим столом і все це тільки моє
... газон і сад за вікном
... великий камін і глибокий килим перед ним
... спортзал

... побачити Гізу, Паленке, Прованс, Сеул, Шанхай

... зрозуміти дощ

Свинка Пепа

Виявляється, можна розбалувати навіть морську свинку.
Є в нас вдома таке чудо, назване дітьми Пепою. Віка уламала мене на живність: для собаки місця замало, коти не ведуться, а воно - мале, цікаве і буде сидіти у клітці. Як би не так!
Пепа майже весь день ховається під диваном, тягає за шкарпетки, кусає за п`ятки і пищить так, що аж боки втягуються, коли вимагає їжі. Їй подобається їсти з руки - Віка навчила. Із дози корму вибирає теж лише те, що їй подобається і якщо я кажу малій  "не рухай, вона має доїсти" і ми дружно не реагуємо на її піски - Пепа просто перекидає годівничку.

Просто

Просто часом буває не мій день. Із самого ранку все дратує, ображає і здається, що весь світ проти мене. Я шукаю прихований сенс навіть там, де його бути неможе, а потім мало не плачу і так мені себе шкода стає, і нема кому пожаліти, бо ж всі ображають, ніхто не розуміє.

Після кількох годин "страждань", я кажу собі - воно того не варте. Потім - "ну і дура! Сама себе накрутила." Може у мене роздвоєння особистості? Не схоже. Але часом мені здається, що у мені живе двоє різних людей. І вони не завжди дружать.

Улюблене

Мiй улюблений фiльм поза списком топ 10, тi змiнюються з часом, а його я можу дивитись безкiнечну кiлькiсь разiв. Чоловiк каже, що я поведена, а менi байдуже. Це "Бруднi танцi" i я закохана у них.

Актори, танцi, музика... все iдеально допасовано.

Крiм того, Свейзi i Грей, як виявилось, у життi ненавидiли одне одного. I так зiграти кохання iз людиною, яку ти насправдi терпiти не можеш, треба i таланту i сили волi.

Перший раз

Вчора цiлий день було мокро, настрiй нулячий... ближче до вечора сусiдка запросила мене на пиво. Мала заснула i я погодилась. Ми сидiли бiля вiкна, втикали на дощ i згадували першi рази, коли напились в дошку. I тут я згадала!..

Вперше по-справжньому я напилась на весiллi у двоюрiдного брата. Я була за свашку, ми поїхали до Львова за нареченою, перший день вiдгуляли там, а другий у селi у ньго. От там я i дала жару (не навмисно, так вийшло). Почалось з того, що на другий день падав дощ, а з заходом сонця почалась гроза. Я сидiла iз другою свашкою, бiля нас сидiли дружби, пiдливали i ми непомiтно, бо було досить холодно, набрались. Її мама повела пiд руку з весiлля, а я зрозумiла, що не бачу нi тата, нi тiтки i взагалi - тре дерти, поки ще можу. I я пiшла. Сама.

Вийшла за браму, повернула у бiк бабусиноi хати i потусувала. Дорога схожа на гру хрестики нолики, тобто  рiвно-ямка-калюжка. Поки було свiтло, все добре, але як тiльки я вiдiйшла достатньо далеко вiд весiлля, почались проблеми. Нiч, всi сплять, свiтла вiд будинкiв нема, як i мiсяця з зiрками, лиє дощ. Я зупинилась i чекаю. I тут включається п'яна логiка. Чую, за мною йде пара, пропускаю i помаленьку за ними. Через кiлька метрiв - хлюп, хляп, йокаленеме! Ясно. Кiлька крокiв вбiк i йду далi. Зупинилась i чекаю, а вони звернули, а менi прямо. Блiн!

Еврика! Блискавка. На кiлька секунд видно, як вдень i я спокiйно тусую ще кiлька метрiв. Стоп. Має бути мiст. Воно, звичайно не страшно, рiчка не глибока, максимум по-пояс, але! Дощ, мокро, болото - не вилiзу. Чекаю наступну блискавку. I таким темпом до самої хати...

А зранку почався кошмар. Голова не болiла, але було враження, що всерединi мене кожен орган живе окремим життям. Тато лише посмiхався, а вдома налив менi горнятко маринаду з помiдорiв. Мене перекосило вiд одної думки, що це можна пити. Але пiд його насмiшкуватим поглядом я себе змусила. I тут вiдкриття: це ж АМБРОЗIЯ! Пiшло, як в суху землю...

Сусiдка ржала, а я думаю: добре, що мiй перший п'яний раз можна згадати добрим словом.

Дівчинка у дзеркалі

Вiкусьцi було три роки i вона "закохалась" у дзеркало, бавилась перед ним, моднiчала. Якось я сидiла в кiмнатi i чую, що вона з кимось говорить, смiється, йде дiалог, але тiльки з її боку. Я не чую iншоi людини, зрештою i не можу чути, бо ми самi, чоловiк на роботi. Коли я це зрозумiла, виглянула до неi. "Вiкуся, що ти робиш?" "Бавлюся з Вiкусьою". "Як?" "Вона така iнтелесна,мама!" Менi стало не по собi i я старалась, щоб вона якшайменше часу була перед дзеркалом. А за деякий час я побачила по телевізору це відео і мені стало по-справжньому страшно.

Avoid in Me

Escape in Me,

like I`m escaping in myself

Again... again - until we find 

    each other.

Just catch my hand,

Remind my soul...

I know - it`s You

and else doesn't matter...

Уривок...

"А може я повинна хоча б спробувати? Як я можу знати, де правда, а де ілюзія, якщо не пройду крізь свої відчуття до реальності?

Щоб пізнати правду достатньо кількох хвилин."

Поліглот

З кожним днем з англійською все важче. У тому сенсі, що Віка практично безпомічна перед зошитом для домашнього завдання. На всі мої прохання, заставляння і крики одна відповідь - я не знаю або я не розумію. Єдине, чого мені вдалось досягнути - змусити її працювати із словником, за що вона страшенно ображається. Часто я чую: всім вдома допомагають, а ти не мені не хочеш. Мається на увазі - зробили за дитину.
Я вирішила, що найкращим стимулом буде показати їй, що я теж вчуся. А заодно підтягну свою англійську вище "майже середнього рівня". Почала шукати в неті, що можна закинути на плеєр. Або, як варіант - короткий, але насичений відео урок. І знайшла ЙОГО - ПОЛІГЛОТА.
Подивившись перший урок, я була вражена: за 20 хвилин він пояснив те, що ми у школі вчили роками.
І тут мене задавила велика зелена жаба. "Поліглот" - передача російського викладача, перекладача і просто людини, яка знає 7 європейських мов і ще 20-30 інших, якими при потребі може читати, писати, розмовляти після недовгого відновлення з пам'яті. У нього є канал на Ютюб із 200000 підписників; у нього є власна передача на каналі "Росія", на яку для вивчення мови за 16 уроків запрошують зірок і зірченят рос.тіві та естради; у нього радіо ефіри та інтерв'ю у якості гостя...
Ніби нічого незвичного. В Україні теж є поліглоти. Років із п'ять чи шість тому було навіть інтерв'ю в газеті з одним із них. І він, до речі, казав, що знає більше 300 мов, у тому числі - всі "мертві". Розповідав навіть, як вчити, щоб вивчити...
ТО ЧОМУ ПРО НЬОГО НІХТО НЕ ЗНАЄ!
Навіть я забула, як його звати і у якій газеті все це читала. Чому у нас немає чогось такого? Чому люди, які дійсно можуть чогось навчити - невідомі?

Дитинство

В просторах нету знайшла фото. Нiколи б не подумала, що хтось чужий i невiдомий зробить його для свого блогу... Навiть не так - нiколи б не подумала, що хтось заради спортивного iнтересу забреде так далеко i глибоко у нетрi Самбiрщини. Цей старий польський костьол я бачила першi п`ять рокiв свого життя з вiкон бабусиного будинку...

Сидiла перед монiтором в другiй годинi ночi i плакала. Так дивно i страшно, бо хоч бабусиного будинку вже давно нема, але мені здається, що я можу побачити його навіть крізь гущу дерев. І це єдине мiсце, яке я завжди вiдчуватиму своїм домом...

Квіти для Елджернона

Напевно, перша книжка, протягом читання якої я змінила своє ставлення до головного героя.
Розуміння, співчуття, співпереживання - і я була певна, що ця основа залишиться до кінця книжки. Але в міру розумнішання Чарлі всі  емоції перетекли у роздратування. Мені здавалось, що він відштовхує від себе не лише людей навколо себе, а й мене. Так дивно було читати і розуміти, що мені не подобається його поведінка, його умовиводи і вчинки і байдуже, як він це пояснює. Навіть кінець, коли Чарлі повернувся у пекарню - не викликав нічого з того, що було на початку.
Кіз показав прогрес-регрес особистості так, як аж занадто часто буває у реальному житті: отримавши перевагу людина стає зверхньою і відштовхує від себе тих, без кого ще зовсім недавно не мислила існування. Проблема лише в тому, що коли подароване зникає, не всі відштовхнуті можуть вибачити.
Якщо в цьому і є геніальність книжки, то вона геніальна, але особисто в мене залишилось дивне враження - наче мене обдурили. Було враження, що в якийсь момент історія різко повернула і пішла не тим шляхом. Зникли точки моральної опори і оповідь почала відштовхувати. Якщо автор збирався натиснути на психологію, то він перетиснув. В мене залишився неприємний осад після прочитання.

Читанка лютого.

"Київ.ua  Тетяна" Белімова
"Сни Ієрихона"
"Ганеш і Синкопа"        Ірена Карпа
"Полювання у Гельсінкі"
"Квіти для Елджернона"   Денієл Кіз

Мій лютий читайлик був не надто насиченим, але всі книжки можна записати у категорію: "соромно, що досі не прочитала". Цей список із кожним роком стає все довшим і переплітається із тим, що я хочу вситгнути обов'язково прочитати цього року.

Фанатка.

І це я про себе.
Подобались мені актори і співаки і раніше. Але я ніколи не розуміла, як можна дуріти від них, чекати новин і новинок, рватись на концерти чи намагатись першою потрапити у кінозал на прем'єру. Як можна плакати перед закритими дверима, не маючи квитка і ліктями пробивати собі дорогу, щоб на долю секунди торкнутись свого ідола.
Незрозуміло. Неправильно. Занадто схоже на психічну неврівноваженість і втечу від комплексів.
І от: Welcome to our club!
Проста цікавість у міру пізнання перейшла у захоплення і вже непомітно для себе я починаю розуміти людей, які заради квитка готові на все.
Тішу себе тим, що моя манія обмежується серфом у неті.

Київ.ua

... і, здається, дозріла.
Прочитала ще тижнів зо два тому і ніяк не можу зрозуміти, яке враження в мене склалось. Сказати не сподобалось - неправда. Сказати круто - не зовсім правильно.
Історія жінки, її золотої клітки, її прагнень і їх результатів.
Історія жінки і чоловіка, вихованих у певних умовах, із певними прикладами і стереотипами поведінки.
Але так насправді, чому книжка викликала таку неоднозначну, як для мене, реакцію?
Якщо забрати із формули золото, статус, гламур - все одно залишиться клітка. У кожної своя - але все ж КЛІТКА, яку часто жінка закриває сама. Хтось живе з дитинства вбитими у свідомість формулами правильної поведінки, когось тримає розрахунок, когось безвихідь, когось страх: не впоратись, бути непотрібною, особливо з дітьми...
Ключів так само багато, як кліток.
Я не живу у золотій клітці, я не живу у клітці взагалі. Але...
У мене є моя маленька внутрішня клітка і ключик її зветься...

Їдло.

Сьогодні у школі батьківські збори і темою буде харчування, бо - як виявляється - уряд зробив цей процес небезкоштовним.

Так сталось, що у нашій школі їдальня не пережила незалежності і від неї залишились лише приміщення і згадка про несмачну манку. Потім, згідно із прекрасним планом Януковича, вільне приміщення обнулили і зробили туалет - як у всіх цивілізованих школах - щоб діти не бігали у туалети на дворі.

Новий уряд наказав, щоб усі діти 1-4 класів харчувались у школі. І почались митарства молодших класів.

Тендери на харчування почергово отримували власники місцевих барів і вчителі водили дітей, незважаючи на погоду - бо мусять їсти! І байдуже, що на дорогу туди і назад не вистачало перерви.

Потім барники зрозуміли, що така угода з державою невигідна і минулого року заявку на тендер не подавав ніхто. Довчились другий семестр із канапками і термосами, що було зручно і я знала, що їсть моя дитина.

Третій клас почався із повідомлення, що діти їсти за рахунок держави МУСЯТЬ! І тому нам будуть довозити. Тендер на такий розвіз по району отримала якась пані із Райради.

Сказати, що це було жахливо - не сказати нічого. Скислий або несолодкий чай без спеціального термоса; квашена капуста просто із бочки, не промита і не заправлена хоча б грамом олії; недосмажені котлети, у яких від самого виробу тільки назва; сині сосиски і повна відсутність уніформи, навіть банальних рукавичок у тих, хто привозив і роздавав дітям пайки.

Після першої хвилі нудоти, кольок і отруєнь, батьки скаржились, тоді створили комісію і намагались хоч якось контролювати те, що привозять дітям. Результат - тимчасовий.

Я ходила до вчительки із пропозицією, що напишу на ім'я директора офіційну відмову від харчування, на що отримала відповідь, що "ХАРЧУВАННЯ НЕ Є ОБОВ'ЯЗКОВИМ І, ЯКЩО ДИТИНА НЕ ХОЧЕ, МОЖЕ НЕ ЇСТИ".

Але результат був зовсім іншим: не хочеш - не їж, але пайок МУСИШ взяти. Тому Віка приносила все це їдло у контейнері додому і я відносила це собакам.

І що тепер? Платити пані із Райради за те, що вона годуватиме мою собаку?

Сни Ієрихона.

Не пам'ятаю коли, не пам'ятаю імені автора, але один літератор написав рецензію-критику на "Сни Ієрихона" Ірени Карпи. Кількома словами можна описати загальний зміст рецензії: відразливо, вульгарно, неможливо читати далі першої сторінки...
І я не читала взагалі. По молодості-дурості вирішила, що чуже враження і думка правильніші за ті, що можуть скластись у мене.
Сьогодні дочитала.
Так, не все чисто, гладко і однозначно. Але... Це "СНИ". І цим все сказано і виправдано.
Який відсоток людства може контролювати те, що бачить у сні? А скільки з нас розповідають сон, якщо у ньому було щось еротичне або - тим більше! - непристойне. І хто з абсолютною впевненістю скаже: всі мої сни послідовні, чіткі і логічні? Або: мені ніколи не сниться непристойне?
Якщо хтось скаже таке, то він або дивиться зранку у вікно із словами: "куди ніч - туди й сон" і спокійно забувши все живе далі, або відверто бреше.
Ірена Карпа відважилась описати фантасмагорію образів та видінь, вражень і чогось невловимого, але присутнього у підсвідомості. Хай місцями це справді непристойно, часом занадто відверто, але хіба сни бувають іншими?

Звичка

Я звикла відчувати пальцями папір, писати ручкою, бажано - чорнильною...
Це ностальгія? Чи, може, розуміння, що написане саме так - найцінніше та найвразливіше? Чорнильний текст так легко пошкоджується, навіть сльозами і блякне з часом, навіть захований глибоко у шафі.
У мене колекція зошитів і різноманітних ручок: кулькових, гелевих, капілярних, кольорових. Але коли я пишу щось для себе, то обов'язково - чорнильною. Тільки вона не дозволяє моєму почерку нахилятись у різні боки: рядочки рівні і акуратні, навіть букви мені подобаються. І я розумію чому у школі вчителі до останнього не дозволяли нам переходити на "пасту".

Критика.

Мене в "пух-і-прах" розкритикувала людина, думці якої я абсолютно довіряю.
І тут я зрозуміла про себе дві речі: я спокійно сприймаю об'єктивну критику.
Я не впала в депресію і розчарування собою, як це могло б статись кілька років тому. Навпаки, це підігріло амбіції і додало азарту для роботи.
Крім того, критика включала в себе і мої плюси і поради для мене. І я маю намір всім цим скористатись.

Перехідний вік.

Вікторії в лютому буде десять. У такому віці ми з друзями ще бавились у козаки-розбійники, палочку-виручалочку, хованки, лови, шили одяг для ляльок і самі вигадували ігри. Ми були дітьми простору і навіть кажучи, ким хочемо бути у майбутньому, не надто зосереджувались на цьому. Дорослі поблажливо ставились до наших побажань: "ти ще десять раз передумаєш, поки виростеш". Може якісь наші мрії здавались їм нереальними і так вони намагались підготувати нас до їх "нездійснення"?
Відповіді залишились у минулому, а у сьогодення прийшло розуміння, що дитині потрібна підтримка і віра у неї, навіть якщо її мрія на грані фантастики.
Куся із двох років знала, що буде дизайнером одягу. У неї були прекрасні художні задатки, які чомусь сховались, коли вона пішла у садочок. У цьому є і моя вина, бо пішовши на роботу, я все частіше забувала чіпляти ватман на стіну у дитячій кімнаті. А вона, захоплена новими друзями, перестала нагадувати.
У школі задатки почали "виповзати", до них додався креатив і вміння моментально опановувати будь-яку техніку handmade. Коли  у Віки натхнення, вона може творити справжні чудеса...
І от тепер вона не знає, ким хоче бути. Якщо їй не вдається щось із першого разу, вона дратується і кидає роботу. Їй хочеться, щоб все вдавалось ідеально і вже. Її рухи стали різкіші і їй здається, що малюнок не вдався... Через кілька хвилин я тихенько дістаю із смітника пожмаканий листок і ховаю до своєї тумбочки...
Я дивлюсь на Віку і думаю, чи не зарано їй переживати ломку світогляду, бажань і пріоритетів? Коли вона плаче і не може пояснити - чому, я питаю: "а чого ти хочеш насправді? Не тому, що хтось із друзів чи однокласників робить щось і хвалиться цим. Не тому, що так модно, або здається цікавішим. Чого ти хочеш для себе?" " Я вже нічого не знаю".
В такі миті я розгублена і лише кажу:"все буде добре".
Я знаю, як важливо, щоб у тебе вірили.