Вовк

Туманність серця.

Астрономам вдалося зробити знімок туманності "Серце" або IC 1805, яка розташовується в сузір'ї Кассіопеї.

Криза

У Віки криза...
У мене криза...
У нас криза.

Дивний період у неї. Дорослішання, напевно. Згадую себе у її віці і мені здається, я була не такою. Я воліла тримати все у собі, а вона вихлюпує назовні. Ми сваримось аж занадто часто. І, якщо я готова поступитись на правах старшої і, тішу себе думкою, мудрішої - то вона майже ніколи. Часом я бачу, що моя поступливість робить тільки гірше. Вона сприймає це, як належне і очікує такого постійно. Я ніколи - ні в дитинстві, ні у юності, ні тепер - не дозволяла і не дозволяю собі у розмові з батьками такого тону і манери, як Віка. Де вона такого навчилась? Набачилась? Наслухалась?

Часом у нас бувають моменти затишшя. Тоді вона каже, що їй нудно і просить порадити, чим зайнятись. Одна за одною всі пропозиції відсіваються.
За ці два роки Віка перепробувала все: квілінг, декупаж, браслети із резинок, бісеру, ниток, малювання, пап'є маше, огигамі, витинанки, модні зараз складні замальовки, пробувала кроїти і шити, вишивала, в'язала...
Її проблема у тому, що опанувавши базову техніку, Віка береться за щось інше. На мої слова, що так не робиться, одна відповідь: Мені вже не цікаво.

Так дивно, Віка знаходить привід поскандалити навіть там, де його нема. От як сьогодні: 
мам заплети мене
як?
Домовились, що це буде хвостик. Волосся у неї довге, густе, трохи хвилясте і хвостик вийшов суперський. Через дві хвилини чую, вона починає нити перед дзеркалом.
Мені так не пасує. Я негарна.
Пів дев'ята на годиннику і я починаю казитись...

Часом мені насправді здається, що я погана мама. Не розумію своєї дитини.

Уривок

"Голос, наче душа, яку я знаю і вона просто вибрала собі таке тіло.
Чи може все це бути правдою? Ми знов розминулись."

Крок

Мій перший крок дав результат!

Вовчиця

За все моє життя - це єдина пісня, яку я не можу слухати довше хвилини. Друзі і знайомі волочаться від неї, а в мене спазм в горлі вже з десятої секунди. Музика, голос, текст - не знаю, що саме, але воно збурює мене до самого дна. 

Реаліті шоу.

Люди, яких я знаю і дехто є навіть моїм сусідом, ці люди пішли у "Кохана, ми вбиваємо дітей". Я знаю, що це обговорювало пів району і 90% з них були на боці тієї, на яку накинулись рідні.
Я дивилась із змішаними почуттями: цікавість і нерозуміння. Було цікаво, чому сестра проти сестри і нерозуміння з цього ж приводу.
Я кожен день бачу сім'ї, яким автори проекту заплатили б скільки завгодно, лиш би зняти їх життя на камеру. Насправді важкі сім'ї.
А тут основна проблема - сестра змінилась, а тому неадекватна.
Вона дивом вижила у аварії і відтоді її поведінка почала змінюватись. Вона перестала намагатись бути ідеальною, чемною і правильною. Потім вона стала вдовою і родичі вирішили, що вона неадекватна, сексуально стурбована алкоголічка. Хоча психіатр програми пояснив: вона нормальна, лише 1-2 рази в рік потребує підтримуючої терапії. Це НОРМАЛЬНО після такої аварії. І діти сказали, що хочуть бути з мамою. Вона влаштовує своє життя заново і вчиться бути собою. Може не завжди правильно, але це її життя і до того вона давала собі раду.
Я направду не розумію, нащо все це було виносити на люди.

Блог Надійки Гербіш і я.

Каюсь! Досі не прочитала ні однієї її книжки. Але блог читаю із задоволенням - неймовірні фото, легкі тексти. Спокій, позитив, вміння бачити радість у дрібницях і вносити її у життя. І безкінечна віра у Бога і людство. Вона сонячна, повна оптимізму і віри в дива.

Я не така. Чомусь мені здається, що життя впевнено і все швидше робить із мене циніка. Мій оптимізм, який завжди тримав мене на плаву, нікуди не дівся, але почав видозмінюватись. Дивно звучить і неможливо пояснити, але саме так я це відчуваю. Все частіше він поступається місцем простому розрахунку і егоїзму.
"Складний час. Непрості обставини. Кожен виживає, як може."
Це не про мене - я завжди була борцем і навіть у найтемніших глибинах шукала дно, щоб відштовхнутись і випірнути. Мені завжди вдавалось. Але все частіше саме ці слова з'являються десь на окраїнах свідомості і лякають мене.
У моєму розумінні "вижити" означає просто боротись, стоячи на місці. Відбиватись, захищатись, але не йти вперед. Виживання - це бій за право залишитись. Виживати - це завжди чекати, що хтось претендуватиме на твоє місце... Я так не вмію. В кожного свій шлях.
Часом я знаю, що повинна зробити лише крок і не роблю нічого. Апатія, втома, відкладання на потім. Все моє єство бунтує: є бажання, стимул, можливість, а сил для останнього ривка вже не залишилось.
Я забула, як перемагати себе?
Найгірше те, що я дозволяю собі ображатись на слова "ти поводишся, як дитина". Моя емоційність, вміння бачити зміни і захоплюватись тим, що мене вражає, мені подобається - воно все тікає в тінь, ховається у глибину мене і звідти ображено дивиться на світ.
Я змінююсь і мені це не подобається. Я можу поплакати над книжкою, дивлячись фільм або слухаючи музику, але цього вже давно не бачить ніхто, крім... мене. Чомусь стало модним вияв почуттів (не на камеру, не перед фотооб'єктивом) вважати слабкістю. Пріоритети і цінності змінюються занадто часто.
Кажуть: те, що не вбиває - робить сильнішим. Так, я вважаю себе сильною, пробивною, моїй адаптивності і вмінню швидко вчитись можна позаздрити. От тільки чомусь ніхто не додає, яку ціну треба заплатити за цю силу.

Туман

В мене хандра, апатія і тотальне лінивство. А закріплює все це якась дика алергія на невідомо що - важко дихати, душить кашель і я ненавиджу цей стан. Таке враження, що мене викидає із ритму життя. Нічого не хочеться, а як хочеться - то не можеться.
Гарячий чай, тепле ліжко, сон - поки про це думаю, здається ідеальним варіантом, а на ділі не виходить. В голові зразу ж запускається маховик: повно роботи, купа справ, хоч книжку почитай. При гарній погоді пішла б прогулятись, але і тут западло - холодно, пробирає до кісток і ще й не то сніг, не то град, не то дощ. Ще й монстера плаче.

Хочу...

... будинок із кімнатою для кожного
... бібліотеку із робочим столом і все це тільки моє
... газон і сад за вікном
... великий камін і глибокий килим перед ним
... спортзал

... побачити Гізу, Паленке, Прованс, Сеул, Шанхай

... зрозуміти дощ

Свинка Пепа

Виявляється, можна розбалувати навіть морську свинку.
Є в нас вдома таке чудо, назване дітьми Пепою. Віка уламала мене на живність: для собаки місця замало, коти не ведуться, а воно - мале, цікаве і буде сидіти у клітці. Як би не так!
Пепа майже весь день ховається під диваном, тягає за шкарпетки, кусає за п`ятки і пищить так, що аж боки втягуються, коли вимагає їжі. Їй подобається їсти з руки - Віка навчила. Із дози корму вибирає теж лише те, що їй подобається і якщо я кажу малій  "не рухай, вона має доїсти" і ми дружно не реагуємо на її піски - Пепа просто перекидає годівничку.

Просто

Просто часом буває не мій день. Із самого ранку все дратує, ображає і здається, що весь світ проти мене. Я шукаю прихований сенс навіть там, де його бути неможе, а потім мало не плачу і так мені себе шкода стає, і нема кому пожаліти, бо ж всі ображають, ніхто не розуміє.

Після кількох годин "страждань", я кажу собі - воно того не варте. Потім - "ну і дура! Сама себе накрутила." Може у мене роздвоєння особистості? Не схоже. Але часом мені здається, що у мені живе двоє різних людей. І вони не завжди дружать.

Улюблене

Мiй улюблений фiльм поза списком топ 10, тi змiнюються з часом, а його я можу дивитись безкiнечну кiлькiсь разiв. Чоловiк каже, що я поведена, а менi байдуже. Це "Бруднi танцi" i я закохана у них.

Актори, танцi, музика... все iдеально допасовано.

Крiм того, Свейзi i Грей, як виявилось, у життi ненавидiли одне одного. I так зiграти кохання iз людиною, яку ти насправдi терпiти не можеш, треба i таланту i сили волi.

Перший раз

Вчора цiлий день було мокро, настрiй нулячий... ближче до вечора сусiдка запросила мене на пиво. Мала заснула i я погодилась. Ми сидiли бiля вiкна, втикали на дощ i згадували першi рази, коли напились в дошку. I тут я згадала!..

Вперше по-справжньому я напилась на весiллi у двоюрiдного брата. Я була за свашку, ми поїхали до Львова за нареченою, перший день вiдгуляли там, а другий у селi у ньго. От там я i дала жару (не навмисно, так вийшло). Почалось з того, що на другий день падав дощ, а з заходом сонця почалась гроза. Я сидiла iз другою свашкою, бiля нас сидiли дружби, пiдливали i ми непомiтно, бо було досить холодно, набрались. Її мама повела пiд руку з весiлля, а я зрозумiла, що не бачу нi тата, нi тiтки i взагалi - тре дерти, поки ще можу. I я пiшла. Сама.

Вийшла за браму, повернула у бiк бабусиноi хати i потусувала. Дорога схожа на гру хрестики нолики, тобто  рiвно-ямка-калюжка. Поки було свiтло, все добре, але як тiльки я вiдiйшла достатньо далеко вiд весiлля, почались проблеми. Нiч, всi сплять, свiтла вiд будинкiв нема, як i мiсяця з зiрками, лиє дощ. Я зупинилась i чекаю. I тут включається п'яна логiка. Чую, за мною йде пара, пропускаю i помаленьку за ними. Через кiлька метрiв - хлюп, хляп, йокаленеме! Ясно. Кiлька крокiв вбiк i йду далi. Зупинилась i чекаю, а вони звернули, а менi прямо. Блiн!

Еврика! Блискавка. На кiлька секунд видно, як вдень i я спокiйно тусую ще кiлька метрiв. Стоп. Має бути мiст. Воно, звичайно не страшно, рiчка не глибока, максимум по-пояс, але! Дощ, мокро, болото - не вилiзу. Чекаю наступну блискавку. I таким темпом до самої хати...

А зранку почався кошмар. Голова не болiла, але було враження, що всерединi мене кожен орган живе окремим життям. Тато лише посмiхався, а вдома налив менi горнятко маринаду з помiдорiв. Мене перекосило вiд одної думки, що це можна пити. Але пiд його насмiшкуватим поглядом я себе змусила. I тут вiдкриття: це ж АМБРОЗIЯ! Пiшло, як в суху землю...

Сусiдка ржала, а я думаю: добре, що мiй перший п'яний раз можна згадати добрим словом.

Дівчинка у дзеркалі

Вiкусьцi було три роки i вона "закохалась" у дзеркало, бавилась перед ним, моднiчала. Якось я сидiла в кiмнатi i чую, що вона з кимось говорить, смiється, йде дiалог, але тiльки з її боку. Я не чую iншоi людини, зрештою i не можу чути, бо ми самi, чоловiк на роботi. Коли я це зрозумiла, виглянула до неi. "Вiкуся, що ти робиш?" "Бавлюся з Вiкусьою". "Як?" "Вона така iнтелесна,мама!" Менi стало не по собi i я старалась, щоб вона якшайменше часу була перед дзеркалом. А за деякий час я побачила по телевізору це відео і мені стало по-справжньому страшно.

Avoid in Me

Escape in Me,

like I`m escaping in myself

Again... again - until we find 

    each other.

Just catch my hand,

Remind my soul...

I know - it`s You

and else doesn't matter...

Уривок...

"А може я повинна хоча б спробувати? Як я можу знати, де правда, а де ілюзія, якщо не пройду крізь свої відчуття до реальності?

Щоб пізнати правду достатньо кількох хвилин."

Поліглот

З кожним днем з англійською все важче. У тому сенсі, що Віка практично безпомічна перед зошитом для домашнього завдання. На всі мої прохання, заставляння і крики одна відповідь - я не знаю або я не розумію. Єдине, чого мені вдалось досягнути - змусити її працювати із словником, за що вона страшенно ображається. Часто я чую: всім вдома допомагають, а ти не мені не хочеш. Мається на увазі - зробили за дитину.
Я вирішила, що найкращим стимулом буде показати їй, що я теж вчуся. А заодно підтягну свою англійську вище "майже середнього рівня". Почала шукати в неті, що можна закинути на плеєр. Або, як варіант - короткий, але насичений відео урок. І знайшла ЙОГО - ПОЛІГЛОТА.
Подивившись перший урок, я була вражена: за 20 хвилин він пояснив те, що ми у школі вчили роками.
І тут мене задавила велика зелена жаба. "Поліглот" - передача російського викладача, перекладача і просто людини, яка знає 7 європейських мов і ще 20-30 інших, якими при потребі може читати, писати, розмовляти після недовгого відновлення з пам'яті. У нього є канал на Ютюб із 200000 підписників; у нього є власна передача на каналі "Росія", на яку для вивчення мови за 16 уроків запрошують зірок і зірченят рос.тіві та естради; у нього радіо ефіри та інтерв'ю у якості гостя...
Ніби нічого незвичного. В Україні теж є поліглоти. Років із п'ять чи шість тому було навіть інтерв'ю в газеті з одним із них. І він, до речі, казав, що знає більше 300 мов, у тому числі - всі "мертві". Розповідав навіть, як вчити, щоб вивчити...
ТО ЧОМУ ПРО НЬОГО НІХТО НЕ ЗНАЄ!
Навіть я забула, як його звати і у якій газеті все це читала. Чому у нас немає чогось такого? Чому люди, які дійсно можуть чогось навчити - невідомі?

Дитинство

В просторах нету знайшла фото. Нiколи б не подумала, що хтось чужий i невiдомий зробить його для свого блогу... Навiть не так - нiколи б не подумала, що хтось заради спортивного iнтересу забреде так далеко i глибоко у нетрi Самбiрщини. Цей старий польський костьол я бачила першi п`ять рокiв свого життя з вiкон бабусиного будинку...

Сидiла перед монiтором в другiй годинi ночi i плакала. Так дивно i страшно, бо хоч бабусиного будинку вже давно нема, але мені здається, що я можу побачити його навіть крізь гущу дерев. І це єдине мiсце, яке я завжди вiдчуватиму своїм домом...

Квіти для Елджернона

Напевно, перша книжка, протягом читання якої я змінила своє ставлення до головного героя.
Розуміння, співчуття, співпереживання - і я була певна, що ця основа залишиться до кінця книжки. Але в міру розумнішання Чарлі всі  емоції перетекли у роздратування. Мені здавалось, що він відштовхує від себе не лише людей навколо себе, а й мене. Так дивно було читати і розуміти, що мені не подобається його поведінка, його умовиводи і вчинки і байдуже, як він це пояснює. Навіть кінець, коли Чарлі повернувся у пекарню - не викликав нічого з того, що було на початку.
Кіз показав прогрес-регрес особистості так, як аж занадто часто буває у реальному житті: отримавши перевагу людина стає зверхньою і відштовхує від себе тих, без кого ще зовсім недавно не мислила існування. Проблема лише в тому, що коли подароване зникає, не всі відштовхнуті можуть вибачити.
Якщо в цьому і є геніальність книжки, то вона геніальна, але особисто в мене залишилось дивне враження - наче мене обдурили. Було враження, що в якийсь момент історія різко повернула і пішла не тим шляхом. Зникли точки моральної опори і оповідь почала відштовхувати. Якщо автор збирався натиснути на психологію, то він перетиснув. В мене залишився неприємний осад після прочитання.

Читанка лютого.

"Київ.ua  Тетяна" Белімова
"Сни Ієрихона"
"Ганеш і Синкопа"        Ірена Карпа
"Полювання у Гельсінкі"
"Квіти для Елджернона"   Денієл Кіз

Мій лютий читайлик був не надто насиченим, але всі книжки можна записати у категорію: "соромно, що досі не прочитала". Цей список із кожним роком стає все довшим і переплітається із тим, що я хочу вситгнути обов'язково прочитати цього року.