Будні продавщиці

Шість років тому я працювала продавцем у косметично-хімічному магазині. Якось до мене зайшли дві дівчини, з вигляду 18 - 20 років. І сталась в нас, приблизно, така розмова.
- Що в вас є від плям?
- Є різні засобі: сильніші, слабші, дорожчі, дешевші, для білого, для кольору.
- Нам треба вивести пляму з чорних джинсів, один раз вдівані. Ми вже все пробували і не допомагає. Може в вас є щось нове.
- А що за пляма така?
- З хлорки.
Я дивлюсь на них з отупілим виразом обличчя і думкою: малолєтки прикалуються. Але через хвилину розумію - не прикалуються.
- Дівчата, хлорка не робить плями. Вона виїдає колір, а то не виводиться.
І тут я бачу на їхніх обличчях все, що вони думають про мене. А ще переглядаються і усміхаються одна одній, і вже чітко чути їх телепатичну розмову: та шо та дура тут втирає?
- Дякую, ми попитаємо в інших магазинах.
- Добре, вам всюди скажуть те саме. Але ніхто не скаже, що з тим зробити.
Вони знов пересміхуються і виходять. Всередині починає тремтіти щось дрібно-злосливе. Я знаю, що хвилин за двадцять вони повернуться.
Вернулись за пів години. Обличчя трошки винуваті і розгублені. Мнуться. Я мовчу і злорадствую.
- Ви казали що знаєте, що зробити з плямою.
- Знаю. Замалювати фломастером.

Часом...

... до мене приходить розуміння, що я дуже сильно змінилась за останні два роки. Я це усвідомлюю, бо ж себе знаю, але люди ніяк не можуть звикнутись і прийняти мене нову.
Я не люблю сваритись. Не конфліктна. Мені простіше віджартуватись або піти на компроміс. Я тактовна і толерантна
І це все вже не про мене.
Так, я ще здаюсь такою. Я навіть можу такою бути у сім'ї, у родині, серед людей, яких я поважаю і ціную. Але не більше.
Зараз я скоріше нагадую підпалений бікфордів шнур: навіть найменша купка попелу на його шляху спровокує вибух.
Ще рік тому я боялась себе такої: несподівані вибухи роздратування на те, що мені не подобається; в'їдливі відповіді на неприємні мені зауваження або повчання і байдужість до того, що про мої бзіки і дитячу поведінку думають інші.
Я ніколи не казала, що я добра і пухнаста. Я завжди попереджала: я тяжка, вперта і стєрвозна. Тепер я справді стала такою.
Чи то накаркала, чи то життя таке. Чи то я дозволяю собі ЖИТИ.

Я сьогодні

Лінтяйка

В нашому містечку відкрився магазин із напівфабрикатами. Майже всі знайомі вже встигли там скупитись, а в моїй голові крутилась одна фраза, яку почула, коли зовсім випадково проходила біля нього: "о! і ти в магазин для лінивих господинь ходиш?"
Я стримувалась два тижні. Ну як то так - я і сама не зготую? А потім мене перемкнуло:робота два через день з дев'ятої до сьомої, день холєрно тяжкий, вдома чекає розгрібання хаосу після дітей і ще й варити? Та ну його в баню!
Зайшла, скупилась, приїхала, зварила. Швидко і смачно. А тоді сіла і подумала: кілограм готового продукту коштує дешевше, аніж кілограм (курячо-індичого) фаршу і мінус робота. І вибір величезний. Таки ну його в баню!
Раз на два - три дні я стабільно скуплялась: пельмені, хінкалі, котлети (а-ля по-київськи, з сирно-шинковою начинкою, печінкові), биточки, голубці... Сім'я нагодована, всі задоволені і трохи більше вільного часу ввечері.
Я тішилась недовго, десь місяць, поки не зрозуміла - не хочу більше. Все ніби різне, але те саме. Різниця лише в тому, що у чомусь трошки більше трав або прянощів. І на диво - сім'я думає так само.
Домашнє ніколи не буває однаковим, тому воно завжди смачне.

... і Black Jack

Неділя вдалася.
Зранку 5 км пішки. Бо коли в неділю треба добратись на роботу - то або так, або ловити попутку. Волію пішки. Плеєр, музика, ритм і 35 хвилин на дорогу. Це навіть три в одному: користь для здоров'я, задоволення від прогулянка (но бо без варіантів) і ритміка мови, яку почала вивчати (просто тому, що цікаво).
Зате після обіду ми влаштували собі перукарню вдома. Я, кума - супер перукарка, сестра і Black Jack. Діти ганяли і заважали. Вони швидко втиснули свої цукерки і бігали за нашими, паралельно коментуючи все, що ми робимо. Якщо я раніше вважала Віку язикатою, то виявилось, що Христя може так закомпліментити, що всім мову віднімає. І при тому так приємно стає.
Я вперше вирішила "пополосатіти" і мені навіть дуже сподобався результат.





Незвично, не схоже на мене, ще треба вирівняти тон, але все це наче поштовх до чогось нового.

А з Black Jack все було швидко і весело.

Ворожба

Лада Лузіна ворожить на стрічці новин фейсбуку. Цікаво. Пробую. Результат.

Ще цікавіше, бо половину списку заплановано на завтра.

Тиждень№2...

... плавно перетікає у спробу номер три...

Таємниця.

Минулого тижня прочитала книжку. Насправді шикарну книжку, таку, як люблю. Багатолінійна, насичена, психологічно - любовна історія із тонкими переплетіннями доль і подій. Текст написаний просто і разом з тим надзвичайно глибоко і правдиво. Нічого такого, чого не може статись з кожним з нас у реальності. Розчарування, надії, бажання змін і сумніви у правильності рішень, думки: чи так я живу? чи з тим я живу? чи варто так жити? Емоції, відчуття, питання, переживання які кожна людина ставить перед собою щодня. Перебирає свій внутрішній світ, своє таємне життя...
Читалось швидко, легко і вважаю за щастя бути однією з тих, хто прочитав її на етапі закінченого рукопису.
Якби я мала друкований варіант, це була б одна з небагатьох книжок, у якій на кожній сторінці щось виділено маркером. Шкода, що друкований варіант навряд чи буде.

Джулія Кемерон "Шлях художника" Тиждень перший

Давно мала бажання прочитати цю книжку. Знайшла у неті, завантажила і виявилось, що треба не просто читати, а працювати з нею. Здавалось – це не важко і має бути навіть цікаво.

Вранішні сторінки – писати зразу ж після пробудження, вилити підсвідоме. Джулія назвала це «каналізацією для мозку». Не читати самому як мінімум місяців два і, тим більше, не давати читати це комусь.  Перший день було цікаво, на другий  - роздратовано. Я - сонна, не причесана, не пивша кави і «хаотична пустка» в мозку. Я думала, що зроблю собі поблажку схитрувавши: вранішніх сторінок має бути три від руки, а я пишу у зошиті в клітинку у кожному рядочку, тому вирішила, що ті три сторінки легко вкладуться в одну мого формату. Але навіть одну заповнити важко. Болить рука і направду нічого не пишеться розумного. Хоч, за правилами, ті три сторінки можна заповнити фразою «не знаю, про що писати», лиш би зробити норму. Я зловила себе на тому, що звечора починаю думати, що записати зранку. Не допомагає. Зранку голова порожня і це злить: я взялась, а нічого не виходить. Тому ставлю на свою впертість і продовжую.

В кінці тижня перевірка. Я один день (перевірочний) просачкувала. Але коли почала виконувати завдання, була насправді вражена. З минулого вилізла образа, про яку я навіть не знала, що вона була, є і сидить в мені. Трохи абсурдно, але якось так.
На «творче побачення», що здавалось мені найлегшим до виконання, не сходила.
І на найцікавіше завдання звернула уваги лише в самому кінці, а мені шалено хочеться його виконати. «Написати список професій і, вибравши одну, спробувати прожити тиждень так, наче ти є людиною цієї професії». Я обов'язково так зроблю цього тижня, бо мене просто розпирає від бажання спробувати.

Почався другий тиждень і я звернула увагу на те, що Вранішні сторінки, які просто бісять мене, насправді витягують назовні не тільки роздратування, а й багато моментів, які мені шалено подобаються. Поміж «не знаю, що писати» і «не хочу нічого писати» з’являються речення про те, що небо на сході в чотири полоски, що зацвіла алича і що я дуже хочу, щоб мій робочий стіл стояв просто перед вікном. І це несподівано і дивно, бо я завжди вважала, що ідеальне робоче місце те, з якого можна бачити всю кімнати, а спина надійно захищена стіною.

Здається, моя підсвідомість хоче розказати мені щось дуже важливе про Мене.

...

                                                                                        ... але зламати мене... можу тільки я сама.

Весняна муха.

От реально - сьогодні дико хандровий настрій. Наче і погода гарна, і вихідний, і виспалась, і часу повно... А все одно щось не те.
До всіх дістаюсь, все мене дратує, робота стоїть і проситься. Навіть у неті нудно. На сьогодні було стільки планів, що мене вже совість мучить за лінивство. Дивлюсь у вікно і думаю, що ще встигну доробити два рядки клубніки, які залишились із середи. Треба підлити квіти і помити вікна. Стільки всього треба...
Чому, коли не треба, воно все робиться наче саме собою, легко і непомітно? Чому сьогодні в мене немає найменшого бажання робити будь-що? Навіть читати не хочеться. Це мене доганяє хандра?..
Я сонна, зла і недобра, як весняна муха.

Я

Знайшла у неті зображення, яке зачепило мене миттєво. Здається, воно ідеально відображає те, як я почуваюсь зараз.

Читанка березня

Здається, в мене весняна депресія. Читалось мало, уривками і ривками, але враження від книжок дуже позитивні.
Тетяна Белімова   "Вільний світ"
Алла Рогашко   "Крізь безодню до світла"
Ганна Медвідь   "Магда, батькова дочка"

Лінива я і то капітально.