Вікторії в лютому буде десять. У такому віці ми з друзями ще бавились у козаки-розбійники, палочку-виручалочку, хованки, лови, шили одяг для ляльок і самі вигадували ігри. Ми були дітьми простору і навіть кажучи, ким хочемо бути у майбутньому, не надто зосереджувались на цьому. Дорослі поблажливо ставились до наших побажань: "ти ще десять раз передумаєш, поки виростеш". Може якісь наші мрії здавались їм нереальними і так вони намагались підготувати нас до їх "нездійснення"?
Відповіді залишились у минулому, а у сьогодення прийшло розуміння, що дитині потрібна підтримка і віра у неї, навіть якщо її мрія на грані фантастики.
Куся із двох років знала, що буде дизайнером одягу. У неї були прекрасні художні задатки, які чомусь сховались, коли вона пішла у садочок. У цьому є і моя вина, бо пішовши на роботу, я все частіше забувала чіпляти ватман на стіну у дитячій кімнаті. А вона, захоплена новими друзями, перестала нагадувати.
У школі задатки почали "виповзати", до них додався креатив і вміння моментально опановувати будь-яку техніку handmade. Коли у Віки натхнення, вона може творити справжні чудеса...
І от тепер вона не знає, ким хоче бути. Якщо їй не вдається щось із першого разу, вона дратується і кидає роботу. Їй хочеться, щоб все вдавалось ідеально і вже. Її рухи стали різкіші і їй здається, що малюнок не вдався... Через кілька хвилин я тихенько дістаю із смітника пожмаканий листок і ховаю до своєї тумбочки...
Я дивлюсь на Віку і думаю, чи не зарано їй переживати ломку світогляду, бажань і пріоритетів? Коли вона плаче і не може пояснити - чому, я питаю: "а чого ти хочеш насправді? Не тому, що хтось із друзів чи однокласників робить щось і хвалиться цим. Не тому, що так модно, або здається цікавішим. Чого ти хочеш для себе?" " Я вже нічого не знаю".
В такі миті я розгублена і лише кажу:"все буде добре".
Я знаю, як важливо, щоб у тебе вірили.
Немає коментарів:
Дописати коментар