Avoid in Me

Escape in Me,

like I`m escaping in myself

Again... again - until we find 

    each other.

Just catch my hand,

Remind my soul...

I know - it`s You

and else doesn't matter...

Уривок...

"А може я повинна хоча б спробувати? Як я можу знати, де правда, а де ілюзія, якщо не пройду крізь свої відчуття до реальності?

Щоб пізнати правду достатньо кількох хвилин."

Поліглот

З кожним днем з англійською все важче. У тому сенсі, що Віка практично безпомічна перед зошитом для домашнього завдання. На всі мої прохання, заставляння і крики одна відповідь - я не знаю або я не розумію. Єдине, чого мені вдалось досягнути - змусити її працювати із словником, за що вона страшенно ображається. Часто я чую: всім вдома допомагають, а ти не мені не хочеш. Мається на увазі - зробили за дитину.
Я вирішила, що найкращим стимулом буде показати їй, що я теж вчуся. А заодно підтягну свою англійську вище "майже середнього рівня". Почала шукати в неті, що можна закинути на плеєр. Або, як варіант - короткий, але насичений відео урок. І знайшла ЙОГО - ПОЛІГЛОТА.
Подивившись перший урок, я була вражена: за 20 хвилин він пояснив те, що ми у школі вчили роками.
І тут мене задавила велика зелена жаба. "Поліглот" - передача російського викладача, перекладача і просто людини, яка знає 7 європейських мов і ще 20-30 інших, якими при потребі може читати, писати, розмовляти після недовгого відновлення з пам'яті. У нього є канал на Ютюб із 200000 підписників; у нього є власна передача на каналі "Росія", на яку для вивчення мови за 16 уроків запрошують зірок і зірченят рос.тіві та естради; у нього радіо ефіри та інтерв'ю у якості гостя...
Ніби нічого незвичного. В Україні теж є поліглоти. Років із п'ять чи шість тому було навіть інтерв'ю в газеті з одним із них. І він, до речі, казав, що знає більше 300 мов, у тому числі - всі "мертві". Розповідав навіть, як вчити, щоб вивчити...
ТО ЧОМУ ПРО НЬОГО НІХТО НЕ ЗНАЄ!
Навіть я забула, як його звати і у якій газеті все це читала. Чому у нас немає чогось такого? Чому люди, які дійсно можуть чогось навчити - невідомі?

Дитинство

В просторах нету знайшла фото. Нiколи б не подумала, що хтось чужий i невiдомий зробить його для свого блогу... Навiть не так - нiколи б не подумала, що хтось заради спортивного iнтересу забреде так далеко i глибоко у нетрi Самбiрщини. Цей старий польський костьол я бачила першi п`ять рокiв свого життя з вiкон бабусиного будинку...

Сидiла перед монiтором в другiй годинi ночi i плакала. Так дивно i страшно, бо хоч бабусиного будинку вже давно нема, але мені здається, що я можу побачити його навіть крізь гущу дерев. І це єдине мiсце, яке я завжди вiдчуватиму своїм домом...

Квіти для Елджернона

Напевно, перша книжка, протягом читання якої я змінила своє ставлення до головного героя.
Розуміння, співчуття, співпереживання - і я була певна, що ця основа залишиться до кінця книжки. Але в міру розумнішання Чарлі всі  емоції перетекли у роздратування. Мені здавалось, що він відштовхує від себе не лише людей навколо себе, а й мене. Так дивно було читати і розуміти, що мені не подобається його поведінка, його умовиводи і вчинки і байдуже, як він це пояснює. Навіть кінець, коли Чарлі повернувся у пекарню - не викликав нічого з того, що було на початку.
Кіз показав прогрес-регрес особистості так, як аж занадто часто буває у реальному житті: отримавши перевагу людина стає зверхньою і відштовхує від себе тих, без кого ще зовсім недавно не мислила існування. Проблема лише в тому, що коли подароване зникає, не всі відштовхнуті можуть вибачити.
Якщо в цьому і є геніальність книжки, то вона геніальна, але особисто в мене залишилось дивне враження - наче мене обдурили. Було враження, що в якийсь момент історія різко повернула і пішла не тим шляхом. Зникли точки моральної опори і оповідь почала відштовхувати. Якщо автор збирався натиснути на психологію, то він перетиснув. В мене залишився неприємний осад після прочитання.

Читанка лютого.

"Київ.ua  Тетяна" Белімова
"Сни Ієрихона"
"Ганеш і Синкопа"        Ірена Карпа
"Полювання у Гельсінкі"
"Квіти для Елджернона"   Денієл Кіз

Мій лютий читайлик був не надто насиченим, але всі книжки можна записати у категорію: "соромно, що досі не прочитала". Цей список із кожним роком стає все довшим і переплітається із тим, що я хочу вситгнути обов'язково прочитати цього року.

Фанатка.

І це я про себе.
Подобались мені актори і співаки і раніше. Але я ніколи не розуміла, як можна дуріти від них, чекати новин і новинок, рватись на концерти чи намагатись першою потрапити у кінозал на прем'єру. Як можна плакати перед закритими дверима, не маючи квитка і ліктями пробивати собі дорогу, щоб на долю секунди торкнутись свого ідола.
Незрозуміло. Неправильно. Занадто схоже на психічну неврівноваженість і втечу від комплексів.
І от: Welcome to our club!
Проста цікавість у міру пізнання перейшла у захоплення і вже непомітно для себе я починаю розуміти людей, які заради квитка готові на все.
Тішу себе тим, що моя манія обмежується серфом у неті.