Блог Надійки Гербіш і я.

Каюсь! Досі не прочитала ні однієї її книжки. Але блог читаю із задоволенням - неймовірні фото, легкі тексти. Спокій, позитив, вміння бачити радість у дрібницях і вносити її у життя. І безкінечна віра у Бога і людство. Вона сонячна, повна оптимізму і віри в дива.

Я не така. Чомусь мені здається, що життя впевнено і все швидше робить із мене циніка. Мій оптимізм, який завжди тримав мене на плаву, нікуди не дівся, але почав видозмінюватись. Дивно звучить і неможливо пояснити, але саме так я це відчуваю. Все частіше він поступається місцем простому розрахунку і егоїзму.
"Складний час. Непрості обставини. Кожен виживає, як може."
Це не про мене - я завжди була борцем і навіть у найтемніших глибинах шукала дно, щоб відштовхнутись і випірнути. Мені завжди вдавалось. Але все частіше саме ці слова з'являються десь на окраїнах свідомості і лякають мене.
У моєму розумінні "вижити" означає просто боротись, стоячи на місці. Відбиватись, захищатись, але не йти вперед. Виживання - це бій за право залишитись. Виживати - це завжди чекати, що хтось претендуватиме на твоє місце... Я так не вмію. В кожного свій шлях.
Часом я знаю, що повинна зробити лише крок і не роблю нічого. Апатія, втома, відкладання на потім. Все моє єство бунтує: є бажання, стимул, можливість, а сил для останнього ривка вже не залишилось.
Я забула, як перемагати себе?
Найгірше те, що я дозволяю собі ображатись на слова "ти поводишся, як дитина". Моя емоційність, вміння бачити зміни і захоплюватись тим, що мене вражає, мені подобається - воно все тікає в тінь, ховається у глибину мене і звідти ображено дивиться на світ.
Я змінююсь і мені це не подобається. Я можу поплакати над книжкою, дивлячись фільм або слухаючи музику, але цього вже давно не бачить ніхто, крім... мене. Чомусь стало модним вияв почуттів (не на камеру, не перед фотооб'єктивом) вважати слабкістю. Пріоритети і цінності змінюються занадто часто.
Кажуть: те, що не вбиває - робить сильнішим. Так, я вважаю себе сильною, пробивною, моїй адаптивності і вмінню швидко вчитись можна позаздрити. От тільки чомусь ніхто не додає, яку ціну треба заплатити за цю силу.

Туман

В мене хандра, апатія і тотальне лінивство. А закріплює все це якась дика алергія на невідомо що - важко дихати, душить кашель і я ненавиджу цей стан. Таке враження, що мене викидає із ритму життя. Нічого не хочеться, а як хочеться - то не можеться.
Гарячий чай, тепле ліжко, сон - поки про це думаю, здається ідеальним варіантом, а на ділі не виходить. В голові зразу ж запускається маховик: повно роботи, купа справ, хоч книжку почитай. При гарній погоді пішла б прогулятись, але і тут западло - холодно, пробирає до кісток і ще й не то сніг, не то град, не то дощ. Ще й монстера плаче.

Хочу...

... будинок із кімнатою для кожного
... бібліотеку із робочим столом і все це тільки моє
... газон і сад за вікном
... великий камін і глибокий килим перед ним
... спортзал

... побачити Гізу, Паленке, Прованс, Сеул, Шанхай

... зрозуміти дощ

Свинка Пепа

Виявляється, можна розбалувати навіть морську свинку.
Є в нас вдома таке чудо, назване дітьми Пепою. Віка уламала мене на живність: для собаки місця замало, коти не ведуться, а воно - мале, цікаве і буде сидіти у клітці. Як би не так!
Пепа майже весь день ховається під диваном, тягає за шкарпетки, кусає за п`ятки і пищить так, що аж боки втягуються, коли вимагає їжі. Їй подобається їсти з руки - Віка навчила. Із дози корму вибирає теж лише те, що їй подобається і якщо я кажу малій  "не рухай, вона має доїсти" і ми дружно не реагуємо на її піски - Пепа просто перекидає годівничку.

Просто

Просто часом буває не мій день. Із самого ранку все дратує, ображає і здається, що весь світ проти мене. Я шукаю прихований сенс навіть там, де його бути неможе, а потім мало не плачу і так мені себе шкода стає, і нема кому пожаліти, бо ж всі ображають, ніхто не розуміє.

Після кількох годин "страждань", я кажу собі - воно того не варте. Потім - "ну і дура! Сама себе накрутила." Може у мене роздвоєння особистості? Не схоже. Але часом мені здається, що у мені живе двоє різних людей. І вони не завжди дружать.

Улюблене

Мiй улюблений фiльм поза списком топ 10, тi змiнюються з часом, а його я можу дивитись безкiнечну кiлькiсь разiв. Чоловiк каже, що я поведена, а менi байдуже. Це "Бруднi танцi" i я закохана у них.

Актори, танцi, музика... все iдеально допасовано.

Крiм того, Свейзi i Грей, як виявилось, у життi ненавидiли одне одного. I так зiграти кохання iз людиною, яку ти насправдi терпiти не можеш, треба i таланту i сили волi.

Перший раз

Вчора цiлий день було мокро, настрiй нулячий... ближче до вечора сусiдка запросила мене на пиво. Мала заснула i я погодилась. Ми сидiли бiля вiкна, втикали на дощ i згадували першi рази, коли напились в дошку. I тут я згадала!..

Вперше по-справжньому я напилась на весiллi у двоюрiдного брата. Я була за свашку, ми поїхали до Львова за нареченою, перший день вiдгуляли там, а другий у селi у ньго. От там я i дала жару (не навмисно, так вийшло). Почалось з того, що на другий день падав дощ, а з заходом сонця почалась гроза. Я сидiла iз другою свашкою, бiля нас сидiли дружби, пiдливали i ми непомiтно, бо було досить холодно, набрались. Її мама повела пiд руку з весiлля, а я зрозумiла, що не бачу нi тата, нi тiтки i взагалi - тре дерти, поки ще можу. I я пiшла. Сама.

Вийшла за браму, повернула у бiк бабусиноi хати i потусувала. Дорога схожа на гру хрестики нолики, тобто  рiвно-ямка-калюжка. Поки було свiтло, все добре, але як тiльки я вiдiйшла достатньо далеко вiд весiлля, почались проблеми. Нiч, всi сплять, свiтла вiд будинкiв нема, як i мiсяця з зiрками, лиє дощ. Я зупинилась i чекаю. I тут включається п'яна логiка. Чую, за мною йде пара, пропускаю i помаленьку за ними. Через кiлька метрiв - хлюп, хляп, йокаленеме! Ясно. Кiлька крокiв вбiк i йду далi. Зупинилась i чекаю, а вони звернули, а менi прямо. Блiн!

Еврика! Блискавка. На кiлька секунд видно, як вдень i я спокiйно тусую ще кiлька метрiв. Стоп. Має бути мiст. Воно, звичайно не страшно, рiчка не глибока, максимум по-пояс, але! Дощ, мокро, болото - не вилiзу. Чекаю наступну блискавку. I таким темпом до самої хати...

А зранку почався кошмар. Голова не болiла, але було враження, що всерединi мене кожен орган живе окремим життям. Тато лише посмiхався, а вдома налив менi горнятко маринаду з помiдорiв. Мене перекосило вiд одної думки, що це можна пити. Але пiд його насмiшкуватим поглядом я себе змусила. I тут вiдкриття: це ж АМБРОЗIЯ! Пiшло, як в суху землю...

Сусiдка ржала, а я думаю: добре, що мiй перший п'яний раз можна згадати добрим словом.