Я не така. Чомусь мені здається, що життя впевнено і все швидше робить із мене циніка. Мій оптимізм, який завжди тримав мене на плаву, нікуди не дівся, але почав видозмінюватись. Дивно звучить і неможливо пояснити, але саме так я це відчуваю. Все частіше він поступається місцем простому розрахунку і егоїзму.
"Складний час. Непрості обставини. Кожен виживає, як може."
Це не про мене - я завжди була борцем і навіть у найтемніших глибинах шукала дно, щоб відштовхнутись і випірнути. Мені завжди вдавалось. Але все частіше саме ці слова з'являються десь на окраїнах свідомості і лякають мене.
У моєму розумінні "вижити" означає просто боротись, стоячи на місці. Відбиватись, захищатись, але не йти вперед. Виживання - це бій за право залишитись. Виживати - це завжди чекати, що хтось претендуватиме на твоє місце... Я так не вмію. В кожного свій шлях.
Часом я знаю, що повинна зробити лише крок і не роблю нічого. Апатія, втома, відкладання на потім. Все моє єство бунтує: є бажання, стимул, можливість, а сил для останнього ривка вже не залишилось.
Я забула, як перемагати себе?
Найгірше те, що я дозволяю собі ображатись на слова "ти поводишся, як дитина". Моя емоційність, вміння бачити зміни і захоплюватись тим, що мене вражає, мені подобається - воно все тікає в тінь, ховається у глибину мене і звідти ображено дивиться на світ.
Я змінююсь і мені це не подобається. Я можу поплакати над книжкою, дивлячись фільм або слухаючи музику, але цього вже давно не бачить ніхто, крім... мене. Чомусь стало модним вияв почуттів (не на камеру, не перед фотооб'єктивом) вважати слабкістю. Пріоритети і цінності змінюються занадто часто.
Кажуть: те, що не вбиває - робить сильнішим. Так, я вважаю себе сильною, пробивною, моїй адаптивності і вмінню швидко вчитись можна позаздрити. От тільки чомусь ніхто не додає, яку ціну треба заплатити за цю силу.
Немає коментарів:
Дописати коментар