Туманність серця.

Астрономам вдалося зробити знімок туманності "Серце" або IC 1805, яка розташовується в сузір'ї Кассіопеї.

Криза

У Віки криза...
У мене криза...
У нас криза.

Дивний період у неї. Дорослішання, напевно. Згадую себе у її віці і мені здається, я була не такою. Я воліла тримати все у собі, а вона вихлюпує назовні. Ми сваримось аж занадто часто. І, якщо я готова поступитись на правах старшої і, тішу себе думкою, мудрішої - то вона майже ніколи. Часом я бачу, що моя поступливість робить тільки гірше. Вона сприймає це, як належне і очікує такого постійно. Я ніколи - ні в дитинстві, ні у юності, ні тепер - не дозволяла і не дозволяю собі у розмові з батьками такого тону і манери, як Віка. Де вона такого навчилась? Набачилась? Наслухалась?

Часом у нас бувають моменти затишшя. Тоді вона каже, що їй нудно і просить порадити, чим зайнятись. Одна за одною всі пропозиції відсіваються.
За ці два роки Віка перепробувала все: квілінг, декупаж, браслети із резинок, бісеру, ниток, малювання, пап'є маше, огигамі, витинанки, модні зараз складні замальовки, пробувала кроїти і шити, вишивала, в'язала...
Її проблема у тому, що опанувавши базову техніку, Віка береться за щось інше. На мої слова, що так не робиться, одна відповідь: Мені вже не цікаво.

Так дивно, Віка знаходить привід поскандалити навіть там, де його нема. От як сьогодні: 
мам заплети мене
як?
Домовились, що це буде хвостик. Волосся у неї довге, густе, трохи хвилясте і хвостик вийшов суперський. Через дві хвилини чую, вона починає нити перед дзеркалом.
Мені так не пасує. Я негарна.
Пів дев'ята на годиннику і я починаю казитись...

Часом мені насправді здається, що я погана мама. Не розумію своєї дитини.

Уривок

"Голос, наче душа, яку я знаю і вона просто вибрала собі таке тіло.
Чи може все це бути правдою? Ми знов розминулись."

Крок

Мій перший крок дав результат!

Вовчиця

За все моє життя - це єдина пісня, яку я не можу слухати довше хвилини. Друзі і знайомі волочаться від неї, а в мене спазм в горлі вже з десятої секунди. Музика, голос, текст - не знаю, що саме, але воно збурює мене до самого дна. 

Реаліті шоу.

Люди, яких я знаю і дехто є навіть моїм сусідом, ці люди пішли у "Кохана, ми вбиваємо дітей". Я знаю, що це обговорювало пів району і 90% з них були на боці тієї, на яку накинулись рідні.
Я дивилась із змішаними почуттями: цікавість і нерозуміння. Було цікаво, чому сестра проти сестри і нерозуміння з цього ж приводу.
Я кожен день бачу сім'ї, яким автори проекту заплатили б скільки завгодно, лиш би зняти їх життя на камеру. Насправді важкі сім'ї.
А тут основна проблема - сестра змінилась, а тому неадекватна.
Вона дивом вижила у аварії і відтоді її поведінка почала змінюватись. Вона перестала намагатись бути ідеальною, чемною і правильною. Потім вона стала вдовою і родичі вирішили, що вона неадекватна, сексуально стурбована алкоголічка. Хоча психіатр програми пояснив: вона нормальна, лише 1-2 рази в рік потребує підтримуючої терапії. Це НОРМАЛЬНО після такої аварії. І діти сказали, що хочуть бути з мамою. Вона влаштовує своє життя заново і вчиться бути собою. Може не завжди правильно, але це її життя і до того вона давала собі раду.
Я направду не розумію, нащо все це було виносити на люди.

Блог Надійки Гербіш і я.

Каюсь! Досі не прочитала ні однієї її книжки. Але блог читаю із задоволенням - неймовірні фото, легкі тексти. Спокій, позитив, вміння бачити радість у дрібницях і вносити її у життя. І безкінечна віра у Бога і людство. Вона сонячна, повна оптимізму і віри в дива.

Я не така. Чомусь мені здається, що життя впевнено і все швидше робить із мене циніка. Мій оптимізм, який завжди тримав мене на плаву, нікуди не дівся, але почав видозмінюватись. Дивно звучить і неможливо пояснити, але саме так я це відчуваю. Все частіше він поступається місцем простому розрахунку і егоїзму.
"Складний час. Непрості обставини. Кожен виживає, як може."
Це не про мене - я завжди була борцем і навіть у найтемніших глибинах шукала дно, щоб відштовхнутись і випірнути. Мені завжди вдавалось. Але все частіше саме ці слова з'являються десь на окраїнах свідомості і лякають мене.
У моєму розумінні "вижити" означає просто боротись, стоячи на місці. Відбиватись, захищатись, але не йти вперед. Виживання - це бій за право залишитись. Виживати - це завжди чекати, що хтось претендуватиме на твоє місце... Я так не вмію. В кожного свій шлях.
Часом я знаю, що повинна зробити лише крок і не роблю нічого. Апатія, втома, відкладання на потім. Все моє єство бунтує: є бажання, стимул, можливість, а сил для останнього ривка вже не залишилось.
Я забула, як перемагати себе?
Найгірше те, що я дозволяю собі ображатись на слова "ти поводишся, як дитина". Моя емоційність, вміння бачити зміни і захоплюватись тим, що мене вражає, мені подобається - воно все тікає в тінь, ховається у глибину мене і звідти ображено дивиться на світ.
Я змінююсь і мені це не подобається. Я можу поплакати над книжкою, дивлячись фільм або слухаючи музику, але цього вже давно не бачить ніхто, крім... мене. Чомусь стало модним вияв почуттів (не на камеру, не перед фотооб'єктивом) вважати слабкістю. Пріоритети і цінності змінюються занадто часто.
Кажуть: те, що не вбиває - робить сильнішим. Так, я вважаю себе сильною, пробивною, моїй адаптивності і вмінню швидко вчитись можна позаздрити. От тільки чомусь ніхто не додає, яку ціну треба заплатити за цю силу.