"Мелодія кави у тональності кардамону"

Виявляється, книжку можна порівняти із напоєм.

Деякі хочеться прочитати вже і негайно, не відриваючись – наче залпом випити міцного алкоголю…

Деякі хочеться читати повільно, розтягуючи задоволення – як вино або лікер…

А деякі самі не дозволяють читати себе аби як – так не дозволяє себе поспіхом випити міцна гаряча кава із прянощами…

Саме таке враження залишилось у мене після прочитання «Мелодії кави».  Емоційно насичена любовна історія, яка вже з перших сторінок манить ароматом і передчуттям, а далі веде, повільно розкриваючи всі грані смаків-почуттів…

Чи вірю я у таке кохання? Не знаю.

Чи вірю я, що така історія могла статись у реальності? Так.

Анна пройшла довгий шлях від дитини до жінки, до сильної особистості. Вона, всі її переживання, відчуття описані так детально, що складається враження, наче авторка писала про себе.

Хоча, хто знає, може Анна і є одним із минулих втілень Наталі Гурницької?

Читанка квітня.

Наталя Костіна   "...."
Леся Романчук   "Лицарі любові і надії"
Кетрін Тейлор    "Колір любові"
збірка від КСД    "Він і Вона"
Варвара Юрченко   "Право на любов"

Я фанатка такої справи, як книжка на прокат і це заважає мені читати те, що заплановано. Коли заходжу у магазин і бачу новий корінець на поличці - мозок відключається, а думка "три гривні то не гроші" остаточно заспокоює.
Дещо з прокатного насправді добре, дещо так собі, а деколи просто літературна порнографія. Читаю і думаю: як я могла не побачити знак 18+? Хоча, сіре на чорному не сильно кидається в очі. Тим не менше, я дуже рідко не дочитую книжку, хіба що вже зовсім не можу себе змусити.

Sentence of dreams

Your silver name become from sadness
across my life like a ray of hope
like a ray of light, of warm, of tenderness
you give me strenght when i feel lost 
you showed me the path of struggle and faith

you showed me the way through the pain and hopelessness

you are so strong...

you need just love, without conditions and limits

you need the truth in every sight, and touch, and breath...

you so inspire me to be much more

05.12.2015

Будні продавщиці

Шість років тому я працювала продавцем у косметично-хімічному магазині. Якось до мене зайшли дві дівчини, з вигляду 18 - 20 років. І сталась в нас, приблизно, така розмова.
- Що в вас є від плям?
- Є різні засобі: сильніші, слабші, дорожчі, дешевші, для білого, для кольору.
- Нам треба вивести пляму з чорних джинсів, один раз вдівані. Ми вже все пробували і не допомагає. Може в вас є щось нове.
- А що за пляма така?
- З хлорки.
Я дивлюсь на них з отупілим виразом обличчя і думкою: малолєтки прикалуються. Але через хвилину розумію - не прикалуються.
- Дівчата, хлорка не робить плями. Вона виїдає колір, а то не виводиться.
І тут я бачу на їхніх обличчях все, що вони думають про мене. А ще переглядаються і усміхаються одна одній, і вже чітко чути їх телепатичну розмову: та шо та дура тут втирає?
- Дякую, ми попитаємо в інших магазинах.
- Добре, вам всюди скажуть те саме. Але ніхто не скаже, що з тим зробити.
Вони знов пересміхуються і виходять. Всередині починає тремтіти щось дрібно-злосливе. Я знаю, що хвилин за двадцять вони повернуться.
Вернулись за пів години. Обличчя трошки винуваті і розгублені. Мнуться. Я мовчу і злорадствую.
- Ви казали що знаєте, що зробити з плямою.
- Знаю. Замалювати фломастером.

Часом...

... до мене приходить розуміння, що я дуже сильно змінилась за останні два роки. Я це усвідомлюю, бо ж себе знаю, але люди ніяк не можуть звикнутись і прийняти мене нову.
Я не люблю сваритись. Не конфліктна. Мені простіше віджартуватись або піти на компроміс. Я тактовна і толерантна
І це все вже не про мене.
Так, я ще здаюсь такою. Я навіть можу такою бути у сім'ї, у родині, серед людей, яких я поважаю і ціную. Але не більше.
Зараз я скоріше нагадую підпалений бікфордів шнур: навіть найменша купка попелу на його шляху спровокує вибух.
Ще рік тому я боялась себе такої: несподівані вибухи роздратування на те, що мені не подобається; в'їдливі відповіді на неприємні мені зауваження або повчання і байдужість до того, що про мої бзіки і дитячу поведінку думають інші.
Я ніколи не казала, що я добра і пухнаста. Я завжди попереджала: я тяжка, вперта і стєрвозна. Тепер я справді стала такою.
Чи то накаркала, чи то життя таке. Чи то я дозволяю собі ЖИТИ.

Я сьогодні

Лінтяйка

В нашому містечку відкрився магазин із напівфабрикатами. Майже всі знайомі вже встигли там скупитись, а в моїй голові крутилась одна фраза, яку почула, коли зовсім випадково проходила біля нього: "о! і ти в магазин для лінивих господинь ходиш?"
Я стримувалась два тижні. Ну як то так - я і сама не зготую? А потім мене перемкнуло:робота два через день з дев'ятої до сьомої, день холєрно тяжкий, вдома чекає розгрібання хаосу після дітей і ще й варити? Та ну його в баню!
Зайшла, скупилась, приїхала, зварила. Швидко і смачно. А тоді сіла і подумала: кілограм готового продукту коштує дешевше, аніж кілограм (курячо-індичого) фаршу і мінус робота. І вибір величезний. Таки ну його в баню!
Раз на два - три дні я стабільно скуплялась: пельмені, хінкалі, котлети (а-ля по-київськи, з сирно-шинковою начинкою, печінкові), биточки, голубці... Сім'я нагодована, всі задоволені і трохи більше вільного часу ввечері.
Я тішилась недовго, десь місяць, поки не зрозуміла - не хочу більше. Все ніби різне, але те саме. Різниця лише в тому, що у чомусь трошки більше трав або прянощів. І на диво - сім'я думає так само.
Домашнє ніколи не буває однаковим, тому воно завжди смачне.