Фанатка.

І це я про себе.
Подобались мені актори і співаки і раніше. Але я ніколи не розуміла, як можна дуріти від них, чекати новин і новинок, рватись на концерти чи намагатись першою потрапити у кінозал на прем'єру. Як можна плакати перед закритими дверима, не маючи квитка і ліктями пробивати собі дорогу, щоб на долю секунди торкнутись свого ідола.
Незрозуміло. Неправильно. Занадто схоже на психічну неврівноваженість і втечу від комплексів.
І от: Welcome to our club!
Проста цікавість у міру пізнання перейшла у захоплення і вже непомітно для себе я починаю розуміти людей, які заради квитка готові на все.
Тішу себе тим, що моя манія обмежується серфом у неті.

Київ.ua

... і, здається, дозріла.
Прочитала ще тижнів зо два тому і ніяк не можу зрозуміти, яке враження в мене склалось. Сказати не сподобалось - неправда. Сказати круто - не зовсім правильно.
Історія жінки, її золотої клітки, її прагнень і їх результатів.
Історія жінки і чоловіка, вихованих у певних умовах, із певними прикладами і стереотипами поведінки.
Але так насправді, чому книжка викликала таку неоднозначну, як для мене, реакцію?
Якщо забрати із формули золото, статус, гламур - все одно залишиться клітка. У кожної своя - але все ж КЛІТКА, яку часто жінка закриває сама. Хтось живе з дитинства вбитими у свідомість формулами правильної поведінки, когось тримає розрахунок, когось безвихідь, когось страх: не впоратись, бути непотрібною, особливо з дітьми...
Ключів так само багато, як кліток.
Я не живу у золотій клітці, я не живу у клітці взагалі. Але...
У мене є моя маленька внутрішня клітка і ключик її зветься...

Їдло.

Сьогодні у школі батьківські збори і темою буде харчування, бо - як виявляється - уряд зробив цей процес небезкоштовним.

Так сталось, що у нашій школі їдальня не пережила незалежності і від неї залишились лише приміщення і згадка про несмачну манку. Потім, згідно із прекрасним планом Януковича, вільне приміщення обнулили і зробили туалет - як у всіх цивілізованих школах - щоб діти не бігали у туалети на дворі.

Новий уряд наказав, щоб усі діти 1-4 класів харчувались у школі. І почались митарства молодших класів.

Тендери на харчування почергово отримували власники місцевих барів і вчителі водили дітей, незважаючи на погоду - бо мусять їсти! І байдуже, що на дорогу туди і назад не вистачало перерви.

Потім барники зрозуміли, що така угода з державою невигідна і минулого року заявку на тендер не подавав ніхто. Довчились другий семестр із канапками і термосами, що було зручно і я знала, що їсть моя дитина.

Третій клас почався із повідомлення, що діти їсти за рахунок держави МУСЯТЬ! І тому нам будуть довозити. Тендер на такий розвіз по району отримала якась пані із Райради.

Сказати, що це було жахливо - не сказати нічого. Скислий або несолодкий чай без спеціального термоса; квашена капуста просто із бочки, не промита і не заправлена хоча б грамом олії; недосмажені котлети, у яких від самого виробу тільки назва; сині сосиски і повна відсутність уніформи, навіть банальних рукавичок у тих, хто привозив і роздавав дітям пайки.

Після першої хвилі нудоти, кольок і отруєнь, батьки скаржились, тоді створили комісію і намагались хоч якось контролювати те, що привозять дітям. Результат - тимчасовий.

Я ходила до вчительки із пропозицією, що напишу на ім'я директора офіційну відмову від харчування, на що отримала відповідь, що "ХАРЧУВАННЯ НЕ Є ОБОВ'ЯЗКОВИМ І, ЯКЩО ДИТИНА НЕ ХОЧЕ, МОЖЕ НЕ ЇСТИ".

Але результат був зовсім іншим: не хочеш - не їж, але пайок МУСИШ взяти. Тому Віка приносила все це їдло у контейнері додому і я відносила це собакам.

І що тепер? Платити пані із Райради за те, що вона годуватиме мою собаку?

Сни Ієрихона.

Не пам'ятаю коли, не пам'ятаю імені автора, але один літератор написав рецензію-критику на "Сни Ієрихона" Ірени Карпи. Кількома словами можна описати загальний зміст рецензії: відразливо, вульгарно, неможливо читати далі першої сторінки...
І я не читала взагалі. По молодості-дурості вирішила, що чуже враження і думка правильніші за ті, що можуть скластись у мене.
Сьогодні дочитала.
Так, не все чисто, гладко і однозначно. Але... Це "СНИ". І цим все сказано і виправдано.
Який відсоток людства може контролювати те, що бачить у сні? А скільки з нас розповідають сон, якщо у ньому було щось еротичне або - тим більше! - непристойне. І хто з абсолютною впевненістю скаже: всі мої сни послідовні, чіткі і логічні? Або: мені ніколи не сниться непристойне?
Якщо хтось скаже таке, то він або дивиться зранку у вікно із словами: "куди ніч - туди й сон" і спокійно забувши все живе далі, або відверто бреше.
Ірена Карпа відважилась описати фантасмагорію образів та видінь, вражень і чогось невловимого, але присутнього у підсвідомості. Хай місцями це справді непристойно, часом занадто відверто, але хіба сни бувають іншими?

Звичка

Я звикла відчувати пальцями папір, писати ручкою, бажано - чорнильною...
Це ностальгія? Чи, може, розуміння, що написане саме так - найцінніше та найвразливіше? Чорнильний текст так легко пошкоджується, навіть сльозами і блякне з часом, навіть захований глибоко у шафі.
У мене колекція зошитів і різноманітних ручок: кулькових, гелевих, капілярних, кольорових. Але коли я пишу щось для себе, то обов'язково - чорнильною. Тільки вона не дозволяє моєму почерку нахилятись у різні боки: рядочки рівні і акуратні, навіть букви мені подобаються. І я розумію чому у школі вчителі до останнього не дозволяли нам переходити на "пасту".

Критика.

Мене в "пух-і-прах" розкритикувала людина, думці якої я абсолютно довіряю.
І тут я зрозуміла про себе дві речі: я спокійно сприймаю об'єктивну критику.
Я не впала в депресію і розчарування собою, як це могло б статись кілька років тому. Навпаки, це підігріло амбіції і додало азарту для роботи.
Крім того, критика включала в себе і мої плюси і поради для мене. І я маю намір всім цим скористатись.

Перехідний вік.

Вікторії в лютому буде десять. У такому віці ми з друзями ще бавились у козаки-розбійники, палочку-виручалочку, хованки, лови, шили одяг для ляльок і самі вигадували ігри. Ми були дітьми простору і навіть кажучи, ким хочемо бути у майбутньому, не надто зосереджувались на цьому. Дорослі поблажливо ставились до наших побажань: "ти ще десять раз передумаєш, поки виростеш". Може якісь наші мрії здавались їм нереальними і так вони намагались підготувати нас до їх "нездійснення"?
Відповіді залишились у минулому, а у сьогодення прийшло розуміння, що дитині потрібна підтримка і віра у неї, навіть якщо її мрія на грані фантастики.
Куся із двох років знала, що буде дизайнером одягу. У неї були прекрасні художні задатки, які чомусь сховались, коли вона пішла у садочок. У цьому є і моя вина, бо пішовши на роботу, я все частіше забувала чіпляти ватман на стіну у дитячій кімнаті. А вона, захоплена новими друзями, перестала нагадувати.
У школі задатки почали "виповзати", до них додався креатив і вміння моментально опановувати будь-яку техніку handmade. Коли  у Віки натхнення, вона може творити справжні чудеса...
І от тепер вона не знає, ким хоче бути. Якщо їй не вдається щось із першого разу, вона дратується і кидає роботу. Їй хочеться, щоб все вдавалось ідеально і вже. Її рухи стали різкіші і їй здається, що малюнок не вдався... Через кілька хвилин я тихенько дістаю із смітника пожмаканий листок і ховаю до своєї тумбочки...
Я дивлюсь на Віку і думаю, чи не зарано їй переживати ломку світогляду, бажань і пріоритетів? Коли вона плаче і не може пояснити - чому, я питаю: "а чого ти хочеш насправді? Не тому, що хтось із друзів чи однокласників робить щось і хвалиться цим. Не тому, що так модно, або здається цікавішим. Чого ти хочеш для себе?" " Я вже нічого не знаю".
В такі миті я розгублена і лише кажу:"все буде добре".
Я знаю, як важливо, щоб у тебе вірили.